— Жаль. Може б ми могли десь краще сховатися? — питає Станіслав.
— Навряд чи знайдемо краще місце. Та біс з ними, ментами, не звертаймо на них уваги.
— Пане Левку, ви так поводитеся, наче вам однаково, чи бути тут, чи загриміти до Володимирського централу.
— Ну, до того, пане Йване, ще вельми далеко. Ні на чому серйозному мене ще не зловили, а сексотівських доносів про націоналістичні розмови все-таки недостатньо.
— Якщо капітан Литвин вирішить заховати в тюрму, він знайде, як оформити справу, — зауважив Кіпіш.
— Із тих реплік, якими я обмінювався при двох випадкових зустрічах з Литвином у робочій зоні, я зрозумів, що наразі тюрма мені не загрожує.
— І все-таки, пане Левку, будьте обережніші, — просить Станіслав.
— Гаразд, пане Йване, годі про це. Краще скажіть, як це ви у Москві зуміли дожитися до звинувачення в українському буржуазному націоналізмі?
— Я закінчив лісотехнічний інститут. Мене цікавила переробка деревини. Проходив практику на величезному Котлаському паперовому комбінаті. Директор комбінату полтавський українець Гриценко дав мені в гуртожитку окрему кімнату і добре забезпечив моє життя. Водив по комбінату, розповідав про роботу різних технологічних ліній і казав інженерам, щоб підготували з мене доброго фахівця. Часто запрошував до свого кабінету і просив мене розповідати йому про новини з України, про Закарпаття. Я стримувався, бо він був мені начальник, від нього залежала характеристика, а від характеристики залежало, чи приймуть мене у Москві до аспірантури, проте з кожним тижнем мого знайомства з ним він все більше говорив про Україну сам. І скоро я відчув глибоку-преглибоку любов цієї літньої людини до України. Як після закінчення інституту його спрямували на роботу в Росію, так ось уже понад двадцять років він їздить і працює на різних підприємствах. Його відірвали від України, але не відірвали від українського духу. Він ловив крихти знань з історії України, в його бібліотеці було все, що можна було дістати про Україну, в тому числі, кілька збірників пісень. Він запрошував мене додому. Його дружина-українка пригощала добрим борщем, варениками, дерунами. Після чарки просив дружину заспівати якусь українську пісню. І якщо я не знав, він давав мені пісенника і казав переписувати. Згадував тиху спокійну річку-притоку Ворскли, теплі літні ночі з високими зорями та широким чумацьким шляхом і заводив:
Потім, бувало, різко повернеться до мене з гострим питанням: “Чого я тут? Іване, скажи, чого я тут? Чого не в рідному краї? Чого в цій холодній чужій Московщині? Чого кращі свої літа я віддаю цій лютій мачусі, а не рідній неньці-Україні?!” Його губи затряслися, і він ледве не заплакав. Мабуть, коли ставив ці питання самому собі без мене, свідка, то не стримувався і вибухав потоками сліз. Справді, чому не вирвався з Московщини до рідного краю?
О, це треба було робити змолоду, коли не жонатий, коли в одну валізку можеш скласти всі пожитки і їхати будь-куди. А коли змолоду не відважився рубанути з плеча всі прив’язаності і поїхати куди душа хоче, а не посилає зовнішня сила, то потім, завівши сім’ю, на такий різкий крок важко зважитися.
Фактично цей полтавець перший зачепив у душі струну, яка пробудила почуття, що поступово ставало сильнішим, наповнюючи й заполонюючи душу любов’ю до України.
Я часом з жахом думаю, що було б зі мною, якби я не зустрінув цього чоловіка і в душі моїй не пробудилась би оця любов? Далебі був би нерозквітлою квіткою, був би наче чоловік, що ніколи не пізнав жінку, був би людиною лишень наполовину. Він перевернув усі мої поняття і дав життю новий сенс. І я дякуватиму йому до останку днів своїх, незалежно від того, що зі мною станеться.
По закінченні практики пан Гриценко написав Іванові Станіславу, як той мені розповів, добру характеристику, з якою він поїхав до Москви і вступив до аспірантури. Жив у гуртожитку. У кімнаті їх було троє: один кацап з Московської области на прізвище Матрьошкін і ще один — Квасоля з Брянської области, з тих українців колишнього Стародубського полку Гетьманщини, яких москалі зрусифікували. Він не знав історії і називав себе “руським”. Кожен з них вивчав відповідні предмети і по-своєму працював над дисертацією, але коли бували разом у кімнаті, то обговорювали різні політичні події. Іван поступово все активніше відстоював українство: багатство української мови, перевагу українських пісень над кацапськими, вищу культурність українських простих людей. Іван доводив, що власне українці — освічені люди — у XVIII сторіччі витягнули москалів з глухих боліт і лісів і підняли до рівня європейської цивілізації. Ці дискусії були не вельми часті і тому не руйнували коректні ділові взаємини між студентами. А потім сталася подія, яка все зіпсувала.