— А коли б була можливість відправити лист поза цензурою, ви б відправили його Квасолі? — запитав Гордійчук.
— Ні, не відправив би. Квасоля не був моїм однодумцем. Він був об’єктом мого патріотичного виховання, але я не встиг підняти його до українського патріотичного рівня. Він уважно слухав, йому подобались мої слова, бо я ніби відкривав йому двері в новий світ, але попередній ідейний вантаж був дуже великий і до нашого розставання він не встиг від нього звільнитися.
— Пане Левку, ви та ваші найближчі друзі не пропускаєте нагоди висловити свої самостійницькі думки і доводити навіть вільнонайманим робітникам і службовцям заводу право України на незалежність. Не думаю, що це розумно. Гадаю, краще тримати свої думки при собі, — припустив Станіслав.
— І чекісти подумають, що ви відмовилися від антисовітських думок? — контраргументом відповів за мене Кіпіш.
— У цьому вони будуть сумніватися, але їх задовольнятиме, що ви їх не поширюєте, — провадив Іван.
— Так, що таке людина: це те, що вона думає у своїй голові, чи те, що вона каже і робить назовні? — запитую його.
— Усьому свій час, — відповів Станіслав.
— Ні, це залежить від людини: один діє, інший мріє, — твердо сказав Затварський.
Будні зони
Навпроти літньої сцени були довгі ряди лавок з нешироких соснових дощок, що їх поприбивали до вкопаних стовпчиків. Аби на меншій площі розсадити більше в’язнів, то ряд від ряду розмістили близькувато, що для людей трохи вищих за середній зріст створювало певні незручності. Ті потроху бурчали то на в’язнів, що самі ж і робили ці лавки, то на мента, який командував роботою. Та попри все, це було одне із зручних місць для зустрічей. Під дерев’яною сценою з невеликим дощатим навісом, що підносилася на півтора метра від землі, місце облюбували собі карні злочинці. За ними без суперечок визнали це місце, бо з політичних ніхто не хотів залазити під поміст. А карні організували собі там життя в позаробочий час. Там вони грали в карти, пили чефір і споживали якісь наркотики. Наркотиків як таких у зоні не було, то вони випрошували у санчастині якісь пігулки і з них щось собі варили. Одного разу вони взяли кров у найбільшого білого кота. Цей кіт був дуже спритний. Він лазив попід бараками і ловив мишей. Був гладкий, красивий, і всі його любили. Карні злочинці зловили його, витягнули кров і запустили собі у вени. Мабуть, не збиралися вбивати, бо ж відпустили живим. І кіт поповз по зоні. Задні лапи не працюють, і вся задня половина тіла лежить долі, а передніми ледь-ледь перебирає і повзе вперед. Морду трохи підніме, подивиться поперед себе, а погляд такий сумний-сумний, опустить голову і знову з останніх сил переставить передні лапи на кілька кроків вперед. Дмитро Гордійчук побачив муки кота, взяв на руки, підніс до барака, щоб чимось нагодувати. Кіт не хотів ні хліба, ні молока і невдовзі здох. Гордійчук ще з кількома нашими пішли до кримінальних, накричали на них і попередили, що поб’ють, якщо вони повторять таке кровопивство.
Одного ясного дня у кінці довгих лавок зібралася група молодих українців і гучно обговорювали наболіле. Ми з Віруном підійшли до гурту, хто так-сяк сидів на лавках, а хтось стояв. Один з наймолодших в’язнів, чи таки наймолодший — Петро Коваленко, розмахуючи руками, майже кричав: “Ви нічого не робите для продовження боротьби за демократію! Навіщо бралися, якщо не хочете її продовжувати? Що змінило вас? Чому ви стали такі пасивні? Менти поступово забрали у вас цивільний одяг і загнали в нікчемне зеківське лахміття, яке влітку соромно на себе вдягти, а взимку зовсім не гріє, посадили на ніщимну бурду, до магазину завозять, як на сміх, зубні щітки й зубний порошок і ніяких харчів. Підкидають по півкілограма цукру старим поліцаям за перевиконання норм виробітку та за допомогу ментам у стеженні за нами, а ви дивитеся на все це і мовчите! Соромно за вас! Необхідно негайно організовувати загальний страйк.”
— Що ти конкретно пропонуєш робити? — перебив його Борис Здоровець з Харкова.
— Загальний страйк!
— Як ти думаєш його організувати? — питає Полозок.
— Я ще й півроку не відбув у зоні, то не всіх людей знаю. Ви тут довше. Ви краще знаєте і в’язнів, і ментів, то ж маєте взятися за організацію, а я готовий бігати агітувати й допомагати.
— Ти хочеш кинутися в воду, не спитавши броду, — застеріг його Савченко.