— Для страйку, — втручаюся я в дискурс молодих, — завжди спочатку створювали страйковий комітет, що брався за вироблення вимог до влади та організовував людей.
Розгорілася палка дискусія. Вигукували навперебій:
— Важливо почати! — гарячкував Коваленко.
— Що почати? Ти кип’ятишся, не знати чого. Можеш, звісна річ, піти до кімнати чергового по зоні і плюнути лейтенанту чи старшині в пику, але від цього не зникнуть солдати з вартових веж і брама для виходу з зони не відчиниться, — доводив Струтинський.
— Як не знати, чого? Всі знають чого: менти затискають і затискають гайки, а ви, старі зеки, знай лиш між собою бурчите і ремствуєте, а на протест не відважуєтеся, — сперечався Коваленко.
— Та тут ми ніби всі готові до якоїсь акції протесту, але коли доходить до діла, то виявляється, що в одного скоро побачення, у другого скоро надійде право на пакунок, у третього ще щось і так виходить, що немає людей, які готові страйкувати, — розмірковував Площак.
— Між іншим, — зауважив Гайовий, — це зовсім не просто. Ось ми тутечки говоримо про якийсь страйк, а погляньте на себе — усі ми люди не першої величини в зоні серед українців. А є ж провідні постаті, від яких залежить справа, які вирішують у зоні…
Коваленко:
— Ну, то треба з ними побалакати і їх схилити.
— Розумієш, — знову втручаюся я, — старі зеки мають досвід. Вони уміють відчувати настрій всієї зони і настрій начальства. Вони знають, коли атмосфера так розжарилася, що на страйк піде весь чесний контингент, а коли на страйк піде тільки якась десята частина, то з такого страйку вийде пшик. Ясна річ, на пшик вони не підуть і інших не поведуть.
— Старі в’язні вже втомилися, то чого ж ми будемо на них орієнтуватися? — зауважив Коваленко.
— Ти так гучно кричиш про організацію страйку, а ти знаєш, що за самі ці розмови можна потрапити до буру? — запитав Гайовий.
Площак:
— Кричати по всій зоні не потрібно, але мусимо ж ми чинити опір загвинчуванню гайок.
— Проти кого ми боремося: проти табірних ментів чи проти комуністичної диктатури, тобто проти самої влади? — запитав Полозок.
— Я це вже чув, — обізвався Кобилецький. — Мовляв, що боротися проти табірних ментів, коли диктаторська комуністична влада не в них, а вище, в Москві. А я скажу, що влада суцільна: вона від низу до верху. І коли б не було оцих низових ментів, не було б і влади.
— Коваленко, — продовжив Герей, — більше правий, аніж неправий. Є можливість вести боротьбу не проти всієї імперії, а проти тутешнього режиму, я за те, щоб ми не були дуже вже покірні перед ментами.
— Бачу, що в зоні люди поводять себе по-різному, — знову встряю я в дискусію молодих. — Одні не дуже виконують режим: після сигналу “до сну” ще півгодини гуляють по зоні, ховаючись від ментів, на сигнал “побудка” не поспішають вставати, а десять хвилин лежать і поволеньки ворушаться і потім встають, на сигнал “бригада, шикуйсь!” запізнюються до лави на п’ять хвилин і т. ін. Менти на них за це кричать, а вони у відповідь щось бурчать. Інші без запізнення виконують ці команди, але за всякої нагоди доводять офіцерам несправедливість совітської влади. Перші час від часу потрапляють до буру, других до буру нізащо садити, зате їм не скорочують терміни ув’язнення, їх частіше позбавляють побачень, пакунків і ставлять на гіршу працю. З 1800 в’язнів листи двом сотням в’язнів читає сам чекіст, решту — цензор. Третя категорія в’язнів і не дискутує з офіцерами, і не порушує режим. Цих абсолютна більшість: всі поліцаї, власівці й чимало повстанців. Четверта категорія — уперті антикомуністи. Хтось із них це не приховує, хтось не демонструє, але в бесідах це виявляє й не хитрує, а говорить просто й різко. Вони поводяться не однаково ще й тому, що по-різному бачать себе в житті на волі після звільнення з концтабору.
— Мені противні всякі глибокі міркування, коли замість боротися починають довго розповідати про боротьбу: замість діла — потік слів. І все-таки діло має бути обговорене, інакше не можна дійти згоди про спільні дії, — гарячкував Вірун.
— Правильно, Степане, — відпаровую, — бо та справа, яка в колі друзів здається всім однаково зрозумілою, потім, коли доходить до діла, у головах кожного уявляється по-різному.
— Коли б було бажання боротися, легко знайдуться слова для порозуміння. Мене злить, що самого бажання боротися немає, — сказав Коваленко.
Полозок:
— Друже Коваленко, оці молоді політв’язні, що тут зібралися, не ті люди, від яких у зоні залежить рішення. Вирішують ті, хто має загальне провідницьке визнання.