— Повторіть мені, хто це, — поцікавився Коваленко.
— Горбовий, Пришляк, Польовий, Грицяк.
— А якщо вони не вирішать, щоб боротися, то що, й не боротися? — допитувався Коваленко.
— Є провідники, прецінь, другого рівня, — пояснював Кобилецький, — молодші. Вони визнані, так би мовити, не цілою зоною, а тільки частиною, але це сміливі й самовіддані націоналісти. Почати акцію загальнотабірну вони не можуть, але акцію обмеженого масштабу спроможні.
— Чого ж вони не організовують страйк? Скільки ж можете терпіти загвинчування гайок?! — не міг заспокоїтись Коваленко.
О цій порі нагодився Іван Станіслав.
— Добрий день вам! — привітався, потискуючи кожному руку.
— Добридень! — відповіли гуртом.
— Левку, — звернувся Вірун до мене, — нам пора йти.
— Ходімо, — відповів я. — Поки що це тільки метушня одного Коваленка, метушня, для якої немає ні загальносоюзної, ні табірної підстави.
І ми покинули диспутантів, які розмовляли ще, мабуть, довго.
За всякої нагоди Коваленко все підштовхував до боротьби молодих політв’язнів. Він не хотів слухати їхніх закликів до здорового глузду. Їхні аргументи на користь розсудливости здавалися йому необґрунтованими, їхню стриманість сприймав за боягузтво і злився. Так тривало, либонь, цілий рік. Потім замовк на кілька місяців, а далі наклав собі на голову велику купу й розмазав по морді, одягнув яскраву червону опаску на лівий рукав сірої зеківської куртки, задер морду вверх і демонстративно пішов по трапу вздовж стадіону, з викликом показуючи всім свій зрадливий перехід від ворогів до союзників влади.
Ось так! Термін у нього був невеликий, здається, три роки. Цього виявилося досить, щоб згоріти й переродитися на слимака.
У робочій зоні між цехами, складами лісоматеріялу, між трапами були смуги й клапті нормальної землі, і політв’язні-українці перекопали землю і посадили цибулю, редиску, помідори, огірки та іншу зелень. Навесні все це посходило, піднялося, зазеленіло й весело зацвіло. В’язні почали рвати пір’я цибулі й приправляти нищімну страву. Десь, либонь, у кінці червня після теплого нічного дощу грядки зазеленіли особливо яскраво. До того ж, хтось посіяв уздовж трапу дикий цикорій і він до живого килима різнобарв’я додав густі разки блакитних пелюсток. Ця різнобарвна природа немов знала, що ми в неволі, і нашу журбу хотіла розвіяти буянням живої краси.
Пройшла чутка, що концтабір має відвідати якийсь високий начальник чи то з мордовської столиці Саранська, чи то з Москви. Начальник табору Коломитцев у супроводі заступника з політвиховної роботи підполковника Толбузова та двох старшин зробив обхід всієї житлової зони. Городина й квіти не знали, що треба ховатися від його зору, і він їх завважив. Наказав знищити, щоб в’язні не збагачували вітамінами свою їжу. Із-за зони прийшло чотири менти з лопатами, привели коня з плугом. Перевернули всі грядки догори дном. А де плуг не досягав, там лопатами перекопали, повирубували городину і замість зелені й квітів ці клапті землі засіріли вологим ґрунтом. Ми кричали на них: “Дикуни! Варвари! Ви навіть дикі квіти викорінюєте! Як не хочете, щоб до сушеної картоплі ми додали цибулі, то ж хоч дикі квіти залишіть!”
— Це вам, — відповідали, — не ботанічний сад, а колонія суворого режиму, мусите терпіти.
Терпіти треба було не тому, що не можна зменшити страждання, а тому, що політичних супротивників належить мучити — така політична філософія комуністичної імперії.
Якось майже одночасно у Яреми Ткачука, Мирона Площака, Миколи Юрчика, в мене і ще кількох відносно молодих українських політв’язнів впав кров’яний тиск і заболіла печінка. Лікар Кархут сказав, що тиск можна підняти кавою. У когось із в’язнів ми розжилися кави, розкладаємо невеличкий вогонь біля трапа й нагріваємо воду. Підходить начальник третього загону капітан Кіндратюков і доброзичливо запитує:
— Що ви тут робите?
— Хочемо заварити каву.
— А що у вас кров’яний тиск упав?
— Так.
— І печінка заболіла?
— Так, щось захворіли.
— У мене, — кажу я, — досі ніколи в житті печінка не боліла. Я навіть не знав, де вона.
Інші так саме висловилися з цього приводу.
— І в усіх одночасно, — зауважив капітан. Це було не так питання, як констатація факту.
— Так, по суті одночасно. Від чого б це?
— Мабуть, ви не спостережливі, — каже капітан. — Мені шкода вас, молоді українці. Ви ж у центрі уваги служби, що слідкує за думками людей. Вони (кивнув головою у бік штабу адміністрації табору) не забувають про вас, а ви наче забуваєте про них. І ви ж не просто живете, а боретеся. Зло не може перемогти. Переможе справедливість. Та… — перервав раптом свою мову, — он вода закипіла, зі співчуттям і глибоким-глибоким сумом подивився на нас, простягнув кожному руку на прощання, повернувся і з ледь похиленою головою повільно пішов у бік виходу з зони.