Латвійці знали заздалегідь про приїзд до них своїх земляків і підготувалися до зустрічі. Зустріч була знаменита. Немов передчуваючи незвичність, до клубу-їдальні набилося повно людей. На сцені — великий стіл, покритий червоною тканиною. За столом латвійська делегація. Перед ученим, що сидить за столом посередині, лежить чорна течка з якимись розумними паперами. Праворуч від нього представник влади, ліворуч — передовик соціялістичного змагання. Усі усміхнені — раді зустрічі з земляками. Збоку коло трибуни стоїть замначальника з політвиховної роботі (ПВР) підполковник Толбузов. Він чекає, заки в’язні заповнять зал і заспокояться, щоб представити їм делегацію. Ось зал наповнився й притих у чеканні. Замполіт став за трибуну, короткою промовою представив політв’язням високоповажну делегацію, для більшої демократичности зустрічі побажав її провести відверто та в дусі взаєморозуміння й аби не зв’язувати в’язнів своєю присутністю, вийшов з зали.
Для привітання делегації з лавки піднімається височенний табірний латвієць Гунар Астра, несе високо над головою загорнутий у велику газету букет і йде до стола делегації. Учений вийшов із-за стільця і зробив пару кроків назустріч Астрі. Його обличчя — сама радість. Він поволі простягає руку вперед, щоб зустрінути Астру і взяти букет. Астра, тримаючи його високо, передає букет ученому латвійцю. Узявшись за букет, учений під газетою відчув колючки. Зблід, розгубився, але букет тримає. Астра промовляє по-російськи: “Від латвійських патріотів зрадникам латвійського народу вручаємо символ колоніяльного рабства нашої батьківщини — колючий дріт”. При закінченні цих слів Астра однією рукою взяв “букет” вище руки вченого, а другою зірвав газету і оголив жмут колючого дроту, сформований у формі букета. Два приїжджих за столом підхопилися і розгублено дивилися в залу. Із зали залунало: “Зрадники”, “Московські блюдолизи” …Майже всі піднялися. Учений латвієць “букет” випустив додолу. Астра перейшов на латвійську мову і далі звинувачував їх у зраді. Потім він звернувся до латвійців, що в залі, російською мовою і закликав покинути зал, сам плюнув у бік делегації, повернувся і з високо піднятою головою пішов до виходу. Латвійці також потягнулися до дверей. На виручку зганьбленій делегації пробивався крізь натовп черговий офіцер. Він підняв “букет” з колючого дроту і звернувся до зали продовжити зустріч із високоповажними людьми з волі. У залі залишилися поліцаї та усілякі стукачі. Обпльовані й присоромлені члени делегації щось плели цим присутнім з півгодини, а далі, не витримавши все-таки тягаря ганьби, припинили розмову і під охороною офіцера пішли геть.
Про подію черговий офіцер склав акта, і начальник концтабору призначив Астрі 15 діб ПКТ (приміщення камерного типу), які він і відбув на голодній пайці. Українці шкодували, що їм не прийшла така думка раніше, а після цього повторювати латвійське привітання також не годилося, і тому зустрічі з чекістськими делегаціями відбувалися змістовніші, але без такого блискучого ефекту.
“Їдка кислотна пара виїдала мені очі”
Я не хотів, щоб начальник сушарні ловив мене за читанням книжок. Несподівано підійти до мене зсередини було неможливо, бо довгий коридор уздовж камерних дверей був устелений сухими дошками, які видавали людські кроки, а майстерня — в кінці коридору. Я на слух добре відрізняв ходу в’язня, що чергував біля сушильних камер, від звуку чобіт нової людини, що з’являлася в коридорі. Це давало змогу вигадати час, щоб сховати книжку і взяти до рук якогось інструмента чи з ключем вийти назустріч у коридор. Проте з двору підійти непомітно до вікна моєї майстерні легко було — лише м’якше ступати на землю, вкриту шлаком і гравієм, щоб він не скрипів, і я не почую чийогось наближення до вікна, сидячи перед яким у майстерні читав товсту книжку. Так мене двічі і підловив начальник сушарні.
Формально він не мав підстав пред’являти до мене претензії, бо всі камери були справні, але всі знали, що на роботі читати заборонено, і це начальник нагадав мені персонально.