— Левку, ти говориш абстрактно, а в зоні справа конкретна: є кілька російських поетів і немає українських. Поезія різних народів може мати зовсім своєрідний зміст і своєрідне емоційне наповнення, але як вид людської творчости вона має щось спільне, як спільними для людей є нерви й мозок, відчуття болю і радости, і це спільне є цікавим об’єктом наших дискусій.
— Ось дивись, Юрку, для всіх українців само собою зрозуміло, що ми за демократію. Демократія — наш політичний ідеял. Навіть ті, хто вважає за необхідне запровадити диктатуру після проголошення незалежности, припускають її як тимчасовий режим на рік-два для швидкої нейтралізації ворогів, а потім перейти до демократії. І для них демократія — нормальний стан, диктатура — надзвичайний, тимчасовий, короткочасний. Отже, демократія — загальноукраїнський ідеял. Нещодавно я говорив із Сосновським. Знаєш його? З Новосибірська, учитель. Він у кінці дискусії сказав: “Я, як росіянин, не знаю, що таке демократія. Я можу бути або рабом, або деспотом — це нормальний стан взаємин між вищими й нижчими людьми суспільства”. Тому стихія народної свідомости московитів лежить в ареялі азіатської політичної культури, стихія української свідомости лежить в ареялі європейської політичної культури. Вони непримиренні, і тому жодна не може силою нав’язати невластиві їй форми політичного й суспільного життя. Тому боротьба за незалежність України — це й боротьба за європейську перспективу майбутнього розвитку українців.
Мозок московита спрямований не на те, щоб навести лад на своїй етнічній території, а на те, щоб розширювати межі імперії. В дусі Чингізхана загарбання чужих земель вони вважають своїм правом. Питання про несправедливість загарбання у їхніх головах не виникає. Якщо є сила загарбати, треба загарбати. Мислення обертається в площині співвідношення сил, а не в площині прагнення до справедливости.
Мені несамохіть пригадалося, як з місяць тому в курильні третього цеху виникла дискусія з ленінградцем Петровим. Було там два українці, литовець, цей Петров і ще один москаль, прізвища якого не знаю. Литовець сказав, що вже десять років шкодує, що мало стріляв москалів. Я намагався дипломатично на основі конституцій Союзу і України довести правомірність нашого прагнення вийти з-під влади Москви. Московити не розуміли ні моєї юридичної й міжнародно-правової аргументації, ні литовської етнічної і ніякої іншої, і розмова закінчилася тим, що я і Петров, розпечені до червоного заліза, прорекли одне одному: “Зброя, кулемет нас розсудить!!” — і розійшлися.
При іншій зустрічі з Литвином розмова зосередилася на союзниках українських національно-визвольних сил, і, зокрема, на українській діяспорі.
— Та її, — зауважив Литвин, — власне кажучи, не можна трактувати як союзницю. Вона — частина нас самих. Просто ми тут, а вони у вільному світі. Союзники — то он литовці, латвійці, естонці, потроху представники інших московських колоній.
— Створюється враження, що націоналістична еміграція втратила організаційні зв’язки з націоналістами України. Пробує їх встановити й провалюється, про це принаймні свідчить справа Добоша. А що коли б спробували зробити щось у цьому напрямку? — припустив я.
— Тобто ти хочеш сказати, що раз бандерівці втратили зв’язки, то чому б нам, молодшому поколінню націоналістів, не спробувати сполучитися з діяспорою?
— Так, — ствердно хитнув я головою. — Якщо не можна встановити обопільний зв’язок, то чому бодай не спробувати дати якийсь сигнал з нашого боку, наприклад, написати до неї якесь звернення чи відозву?