…Минуло багато років. Мене, а згодом і Литвина посадили вдруге і завезли в Кучино. Десь 1983 року нас із Литвином разом заштовхнули до “воронка” і повезли до 35-ої зони — в лікарню. Конвой трапився не злий, дозволив погомоніти, і Литвин розповів мені про долю “Звернення до Я. Стецька”.
Після звільнення 14 червня 1965 року він повернувся в рідне село Барахти Київської области. Незабаром поїхав до Москви, розпитав у знайомих про місце американського посольства та порядок охорони його совітською міліцією. Зумів непомітно шмигнути на подвір’я, а коли підходив до дверей будинку, міліціонер, як йому здалося, побачив його.
У посольстві розмовляв з ним якийсь відповідальний секретар. Литвин попросив чистого паперу, записав “Звернення” і хотів передати цьому секретареві. Секретар відмовився взяти текст, але погодився уважно вислухати. Литвин переказав слово в слово текст “Звернення”. Секретар уважно слухав і, як Литвинові здалося, “непомітно” записав усі його слова на диктофон. Литвин вийшов з посольства і пішов вулицею. Ішов не озираючись, все чекав, що хтось дожене, покладе ззаду руку на плече і скаже: “Стій!” Але рука не з’являлася. Ішов нормальною ходою, хоча хотілося бігти стрімголов уперед. Автобусом, доїхав до залізничного вокзалу, купив квитка на київський поїзд, сів у вагон, поїзд зрушив з місця, а залізної руки з командою “Стій!” все не було. Доїхав додому. Чекісти не викликали. І тільки коли заарештували вдруге і проводили слідство, то один раз спитали, чого він заходив до американського посольства. Він їм щось збрехав і більше до цього питання не поверталися.
Після звільнення питав своїх знайомих, чи не чув, бува, хто з них через радіо “Свобода” “Звернення українських політв’язнів до Стецька”. Ніхто не чув.
— А, може, ти, Левку, — питає мене, — щось чув про нього?
— Не чув. Та й не дивно, бо звільнився, а отже, і почав слухати “Свободу” аж через 12 років після створення “Звернення” і твого звільнення.
— Цікаво, невже його ніхто з українських націоналістів і московських дисидентів так і не чув?
— Ймовірно, що його й не передавали.
— Невже в американському посольстві зі мною розмовляв совітський шпигун?
— Цілком можливо.
— Вельми жаль, бо я заніс “Звернення” в посольство якраз після вбивства Василя Симоненка, невдовзі перед масовими арештами української інтелігенції 1965 року. У проміжку між цими українськими подіями “Звернення” політв’язнів було б дуже доречним.
— Мабуть, доведеться віднести цю нашу акцію до числа невдалих. А це ж була перша велика справді політична акція!
— Що вдієш, майже вся моя поезія і всі оповідання згинули. Повезло з найслабшим доробком — російськомовною частиною “Трагічної галереї”.
— Шкода.
— Нічого, я буду тут писати.
— Звідси майже неможливо передавати на волю.
— Однаково писатиму.
— У чекістське агентурне переведення.
— Хай і туди.
— Вони тепер більше нищать, ніж підшивають до справи. Хочуть, щоб після смерти від нас не лишилося й сліду.
— Сволота! — розлютився Литвин.
— Не лайтеся! — обізвався конвой. — Досить говорити.
Ми замовкли. І кожен поринув у спогади однієї й тієї ж спільної акції. Вона була перша. Серйозна. І, здається, невдала.
За порятунок євреїв — концтабір
Це поліцай розповідав мені в сьомій зоні 1963 чи 1964 року. Я саме повернувся з вечері, взяв у тумбочці 400-грамову алюмінієву кварту, пішов до бачка з окропом, набрав води, приніс, поставив на тумбочку, дістав з тумбочки скляну баночку з карамеллю, взяв штук п’ять-шість цукерок, кинув у кварту і почав колотити їх ложкою. Поступово вони розтанули, і окріп перетворився у солодкуватий напій. Дістав з тумбочки окраєць чорного хліба, аби доповнити вечерю.
Підходить поліцай Максим Правденко.
— Смачного вам, шановний добродію! — привітався й сів поруч на ліжко.
— Дякую! Ви вже закріпили вечерю?
— Закріпив. А тепер хотів би розповісти вам свою справу й спитати поради, чи не варто було б написати скаргу.
— Скаргу? З поліцаїв майже ніхто не пише скарг, а ви думаєте писати. Цікаво. Ну, розповідайте. Послухаю, потім порадимось.
— Я був заступником начальника районної поліції Дніпропетровської области. Взимку 1942 року німці наказали всім жидам з’явитися до школи, що поруч з районною поліцією. Жиди виявилися дивовижно слухняні і всі прийшли до школи. Вона була триповерхова. Їх розмістили по класах і поставили знизу варту з одного німця і двох поліцаїв в одній зміні. Вони переночували у школі і наступного дня мені і ще двом поліцаям наказали вивести їх за місто на річку. Взяти сокири й ломи, прорубати широку смугу поперек річки, німці їх розстріляють, а ми маємо зіпхнути їх у воду під лід. В останню хвилину, — продовжував поліцай Максим Правденко, — коли колона вже покинула школу і пішла містом, двох німців, що мали постріляти жидів, відкликали і наказали йому з двома поліцаями самим розправитися з жидами. Вручили одному поліцаю цинковий ящик з автоматними патронами, а штук десять сокир і ломів всунули в руки жидам і наказали йти за місто на річку. Жидів було разом з дітьми і жінками 1200 чоловік.