Я не бачив у житті добра. Ріс у бідній селянській хаті. Батько й мати своєю пекельною працею трохи були розжилися, та прийшов 1939 рік. Почалися репресії. Комуністи принесли класову боротьбу. Сказали, що вони за бідних і винищать усіх багатих. Батьки хотіли стати заможними, а тут виявилося, що це підстава для виселення до Сибіру. Життя не зупинилося. Почалася боротьба. Боротьба за виживання. Ні доброї тобі їжі, ні одягу та взуття, ні впевнености у завтрашньому дні, ні жодного душевного спокою. Гріла душу велика ідея української національної свободи. Все життя вона гріла: і коли був підлітком, і коли юнаком, і коли став дорослим і потрапив до концтабору, і коли вийшов з концтабору і вдруге потрапив чекістам у руки. І ось тут у Сосновці глянув на себе у дзеркало і заспівав:
І все це марно, бо нічого я не вдію. Не зупиню Московщину. Ну що можна зробити? Он у них для таких, як я, концтабори й в’язниці, солдати, наглядачі, офіцери, величезна армія, наука, техніка, всесвітня мережа розвідки, передовий загін для підкорення все нових і нових держав у вигляді комуністичних партій, які Москва фінансує завдяки дармовій праці таких, як я, рабів.
Левку, коли я тебе зустрічав останні рази, ти, як і в Харкові, світився оптимізмом і надією на перемогу української справи. Ти закликав підносити ідейний рівень для успішної ідейної, або як ти ще підкреслював, теоретичної боротьби супроти москалів та їхніх єврейських, українських та інших помічників. А мою душу покидали надії. Ти впевнено ступав по землі, а я впевненість утратив. Мені здавалося, що ти впевнений і оптимістичний через те, що недостатньо заглибився в суть історичного процесу, сприймаєш його поверхово і тому не бачиш всього трагізму України, трагізму нас, борців за її волю. Я став тебе уникати. Знаєш, коли душу опановують якісь почуття, людина шукає спілкування з тим, хто перебуває у суголосному настрої. Твоя душа була в контрасті з моєю. Ця дисгармонія відштовхувала. Замість твого оптимізму мені хотілося сісти на цвинтарі перед могилою, спрямувати очі вниз і думати, й думати про марноту наших зусиль, страждань та неминучість чорної могили з повним забуттям усіх нас із всіма нашими болями й радощами, великими планами і надіями. В такому настрої наступала душевна рівновага. Я її хотів. Чиясь інша радість мене дратувала, чийсь інший оптимізм був непотрібний і недоречний. В суцільній темній журбі я не хотів ясного просвітку.
Поступово слабшав апетит. З’явився кашель. Стало тиснути у грудях. Кашель став сухим. Я схуд. Один напад сухого кашлю спостеріг санітар Дмитро Верхоляк і майже силою потягнув мене до лікаря. Лікар також в’язень-українець, послухав і сумно похитав головою. Наступного тижня мене направили у туберкульозний корпус Барашевської лікарні. Аналізи підтвердили туберкульоз легенів. Призначили лікування і кращу їжу. Та не хотілося ані їсти, ані лікуватися. Чорна безнадія облягала мозок і серце. Все худнув і худнув. До мене приходив лікар, давав поради. Я чув його слова, мов крізь сон, і зовсім не брав їх до уваги.
Місяців за два лікар палату обходив разом з начальником лікарні. Вони поставили йому кілька запитань. Я тихим і байдужим голосом відповів щось механічно, і вони відійшли. Того ж дня мене перевели до маленької палати на одного, куди переводять умирати безнадійно хворих.
Десь за тиждень приїхав з медичного управління МВС Мордовської Автономної Республіки високий чин, єврей на прізвище Штаєрсон, для інспекції лікарні в селі Барашеве. Його супроводжував начальник лікарні, кілька лікарів і черговий санітар. (Цей санітар і назвав йому прізвище цього горбоносого інспектора.) Він поставив кілька запитань не про хворобу, а про те, хто за національністю, за що засуджений і скільки ще сидіти. Я відповідав йому слабким, майже відсутнім голосом. Вони вийшли з палати і зупинилися навпроти дверей. Санітар гадав, що Штаєрсон збирається повернутися ще до хворого і двері не зачиняв. Вони спілкувалися, і я чув, як Штаєрсон перепитав моє прізвище, раптом поцікавився:
— Як він ставиться до лікування?
— Байдуже.
— Скільки він ще буде жити?