Надійшов час вечері. Старшина відчинив годівничку, Павло подав миску баландьору, а старшина до мене каже:
— Вам, як сьогодні прибулому, страва не належить, бо перед етапом вам мали видати сухий пайок. Видали?
— Видали.
— Але якщо в баландьора є куліш, то він вам дасть, — повернувся до баландьора: — Є зайва порція?
— Та знайдеться. Давайте миску, — звернувся до мене баландьор.
Інший баландьор стояв поруч з великим алюмінійовим чайником. Він налив якоїсь бурди, що в тюрмах зветься чаєм.
— Дякую!
— Нізащо! — відповів старшина, зачиняючи годівничку.
— Пане Павле, хочу пригостити вас добрим салом, — з почуттям довіри звернувся я до Струса, — дружина передала перед самим від’їздом зі Львова.
І я витягнув з валізки чималий шмат загорнутого в пергамент свіжого сала.
— Ви не маєте чим різати?
— Ні, не маю.
— Тоді спробуємо моїм способом. Я попросив був дружину і вона мені передала велику білу мильницю з твердої, наче кістка, пластмаси. Я заточив краї і дрібно зазубрив. Сало ріже, як мило, шкуру — також бере, а де попадеться жилаве м’ясо чи жила, то не хоче брати. Отож відріжемо, бо сало добре, без жил.
— У мене є часник. А солі немає? — питає Струс.
— Сіль на самому салі є.
— То й добре.
Ми добре повечеряли і поновили розмову.
Пан Струс був життєрадісний, веселий, багато розповідав про своїх друзів з першого ув’язнення. Він запропонував поспівати й затягнув:
Я підхопив:
Незчулися, як надійшла десята година, і наглядач велів лягати спати.
Наступного дня Павло розповідав про дружину і двох дітей, яких з любов’ю називав струсенятами. Цитував вірші, навчив менше кількох повстанських пісень, і ми додали їх до нашого репертуару. Зокрема, маршову пісню Миколи Вороного:
Ми з паном Струсом співали в камері, карбуючи крок на місці, розмахуючи руками в такт ході. І хоча гучно співати не можна було, від ентузіязму стіни камери розступалися, ми бачили перед собою всю Україну і почувалися її бойовими синами.
О, що може давати відчуття щастя — більшого за відчуття душевної сили захищати рідний край?!
Струсові сподобалась моя пісня:
Струс багато розповідав про повстанський рух на Тернопільщині. Наглядачі мінялися. Одні підходили нишком під двері і слухали наші розмови й пісні, інші підходили й гарчали по-кацапськи: “Тише!” А один підійшов, відчинив годівничку й каже:
— Напишіть мені пісню, що ви вчора співали. У ній є слова “Нехай кацап знає…” Я її ніколи не чув — така чудова пісня! Але ж гучно не співайте.
— Добре, напишемо.
Він зачинив годівничку і відійшов від камери. Я дістав папірчика, написав текст пісні, постукав у двері, він підійшов і я просунув йому в щілину аркуш з піснею.
— Левку, думаєш, він чесний чоловік, цей мент?
— А хто його знає. Він міг просити пісню з українських почуттів, а міг і за завданням чекіста.
— Міг, — погодився я.
— У такому разі це факт, епізод антирадянської пропаганди, тобто ми вже скоїли злочин, передбачений статтею 62 Кримінального кодексу України. Ми щойно почали відбувати кару за один злочин, а тут коїмо новий.
— Так, скоїли. Проаналізуймо з позицій влади. Пісня антирадянська, текст написаний власного рукою і переданий іншій людині. Склад злочину (corpus delicti): об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона є. Об’єкт злочину — радянський лад.