— Ще може довго тягнути, — відповіли йому.
— Прискорюйте. Хай націоналіст здихає! Не здох у час першого ув’язнення, то хай здохне тепер, націоналістична вражина! Ще вовтузитеся з ним тут. Припинити лікування, щоб швидше здох!
І вони пішли від дверей.
— Ага, проклятий, то ти кажеш, щоб я здох… — скрикнув Струс. — Чого тобі, єврейський слуго московської імперії, я так заважаю?! Вражий сину! Не здохну! Не дам тобі втішатися перемогою! Не дочекаєшся! Я буду жити і мстити за свої муки! За смерть тих українців, кого ви тут закопали в землю! І в той момент, коли я почув оте “хай здихає”, вилаявся і в злості мовив: “Ні, не здохну!” Зі мною сталося якесь диво. Я відчув духовну силу, яка до мене полинула наче з неба. І раптом я відчув з абсолютною впевненістю, що не помру. Думка про смерть відлетіла геть. Усім єством я відчув, що житиму. Причім це не було оптимістичне самонавіювання, це було щось інше. Коли я вилаявся і сказав собі, що житиму, ніби відчинив ляду в небо — до джерела життя і зачинив дорогу до смерті. Ти, Левку, не уявляєш: я наче широко відчинив вікно у яскраве світло сонячного дня із зеленою травою, деревами, цілим живим світом, і я — частина того життя! Жива частина живої природи! За довгий час я вперше захотів їсти і став чекати на обід. З появою апетиту почав набирати вагу і відчувати збільшення сили у всьому тілі. Лікаря довго не було, либонь, кудись їздив. І коли через два тижні навідався і глянув на мене, то відразу здогадався, що мені пішло на поправку. Постукав по грудях, послухав зі спини і з боків і каже: “Вітаю вас, пане Струс, з перемогою! Ви перемогли важку недугу і будете жити. Далеко не кожен спроможний виявити таку велику силу волі і твердість віри у перемогу, яку виявили ви. Це вас урятувало!”
Днів за десять я вже зовсім добре себе почував, лікар виписав з лікарні і повернувся в Сосновку. Приписав приїхати до лікарні через півроку на стаціонарну перевірку. І оце тепер і перебуваю в цьому корпусі на перевірці. Всі аналізи добрі, тож післязавтра мене етапують назад у зону.
— Що ти почуваєш у легенях?
— Нічого. Коли ходжу чи роблю щось у звичному фізичному ритмі, то не відчуваю нічого, а коли трапиться більше фізичне навантаження, то здається, що вони наче стали менші і не вбирають такий об’єм повітря, як бувало раніше. Ось так. А чого тебе, Левку, привезли сюди?
— Маю клопіт зі шлунком. Перевірятимуть. Та, може, дадуть відпочити зо три тижні. Скажи, ця лікарня велика?
— Велика. Дванадцять корпусів та кілька допоміжних будівель.
— А бібліотека тут є?
— Є. Невеличка. Подивишся, може, щось цікаве знайдеш і для себе. Переважно в’язні привозять сюди книжки зі своїх зон і тут обмінюються.
— А хто тут у лікарні є зі знайомих українців?
— Із нашої зони у дванадцятому божевільному корпусі Микола Білокобила. Ти знаєш його?
— Знаю. У якому він стані?
— Поводиться зовні нормально, але на розмову не йде, його світлі очі якісь каламутні — не сприймають того, що хочеш йому сказати. Можеш піти до нього. Він може тебе пізнати, але якусь ледь-ледь складну думку з нього не витягнеш. Краще побалакай з Водинюком. Він на особливому. Їх держать відгородженими від нашого суворого режиму високим зеленим парканом. Погукай його, коли на подвір’ї не буде мента.
— Я чув про нього та Сохацького, мені Юрків розповідав. Вони з Північного проводу ОУН.
— Так. Хлопці створили підпільні осередки на шахтах, заводах, будівництвах у багатьох зонах. Встановили зв’язки зі старими бандерівцями в Україні. А прецінь у справі не все ясно. Може, тобі Водянюк прояснить.
— Мені Юрків розповідав таке, — сказав я. — Коли створили провід, центром його був Сохацький. До проводу входили керівники підпільних організацій з інших зон. Люди були завзяті і досить енергійні націоналісти. Вони вдихнули такий потужний імпульс, що центр міг нічого не робити, бо керівники організацій в інших зонах самі підшукували людей і творили нові й нові осередки. Витворилася система, що мов живий організм, сама себе множила. Керівництво, зокрема Сохацький, зрозуміло, що провал неминучий і тоді, що більше ланок буде викрито, то більша ймовірність розстрілу, його особисто — скарають в першу чергу. З подальшого розвитку відомо таке: Північний провід (Сохацький, Водинюк та ще троє) ухвалив й розіслав керівникам організацій директиву заморозити діяльність до особливого наказу. Невдовзі членів проводу попереводили в інші зони. З часом декого заарештовували й судили. Абсолютна більшість людей не постраждала. Отже, залишається загадка, в якій можна припускати різні здогади, наприклад, перший: Сохацький перелякався масштабів руху, як наслідок — майбутня страта, делікатно домовився з чекістами на певних умовах організацію без жертв звести нанівець. Другий. Позаяк чекісти не викрили, а до них прийшли з інформацією, то це означає, що вони погано працюють. У них під носом створили велику мережу, а вони не знали, отже, заслуговують на звільнення з посад із суворими доганами. Аби утриматися на посадах, погодилися піти на компроміс: організація припиняє діяльність, але чекісти не вчиняють масових арештів. Нарешті третій: до їхнього управління таборів приїздив спеціяльний підпоручник Берії, який упродовж кількох днів вивчав і керівництво таборів і політв’язнів. Бозна, які були наслідки його роботи. Може, якраз це вплинуло.