Об’єктивна сторона — національна пісня, зміст якої спрямований проти радянської комуністичної окупаційної влади. Суб’єкт злочину — двоє: Лук’яненко і Струс.
Суб’єктивна сторона — дії суб’єктів злочину: поширювали антирадянський зміст в усній формі (співали) і в письмовій формі: написали пісню і передали іншій людині.
Мету суб’єктів злочину видно зі змісту пісні: вона антирадянська, бо спрямована на утвердження українства і носить погрозу на адресу російського народу. Злочин закінчений: один акт виготовлення, або зберігання, або поширення антирадянського матеріялу диспозиція статті 62 вважає за достатній для закінчености злочину.
Так на початку нашого життя в’язнів ми опиняємося на роздоріжжі: перетворитися в рибу і мовчати 10–15 років, потім гарантовано вийти на волю або не мовчати і ходити постійно під загрозою нового звинувачення і нового терміну ув’язнення.
— Та не будемо ж ми самі себе перетворювати в німих рабів на догоду москалям!
— Далебі! Це б означало визнати їхній закон за справедливий, а суд — за правий. Та цього не можна робити в принципі! Це було б відмовою від права нації на самовизначення, — згодився я.
— Це була б відмова від того, за що боровся! Відмова від самого себе! Не діждуться!
Навпаки, наші правдиві ідеї треба поширювати всюди, де лиш зустрічаєш людей, і найактивніше між українцями або де є хоч один українець — агітувати за самостійність. Чужинців настроювати на боротьбу за демократичні права і свободи і закликати до боротьби проти комуністичної деспотії.
Днів за п’ять нас відправили з Харкова. Холодна гора в Харкові була нам гарячою.
Москва — серце величезного імперського спрута
Краснопресненська пересильна в’язниця в Москві. Довгий коридор нижнього поверху зі слабенькими електричними лампочками без жодного вікна видавався якимсь глибоким підземеллям. Десь там, над цим підземеллям, вулиця Краснопресненська, якою три роки тому доволі часто ходив і їздив автобусом студент Лук’яненко. Потрапивши з далекого українського села — армійськими дорогами через різні околиці імперії до її центру, — я намагався штурмом оволодіти її культурою і вивчити її суть. Відвідував лекції з історії західноєвропейського живопису, лекції із західноєвропейської музики. Голодний сидів допізна в бібліотеці й читав Герберта Спенсера, твори Гельвеція та інших не марксистів, аби не потрапити під всеохопний вплив однієї комуністичної ідеології, якою переповнений університетський курс юридичного факультету. Бідні батьки-селяни не мали змоги підтримувати харчами. Через постійне недоїдання я опинився в лікарні. Лікарня допомогла зрозуміти істину: щоб жити, треба їсти. А це означає, що доведеться зменшити освоєння наук і культури, тож частину часу довелося проводити на залізничних станціях, у порту та в інших місцях для заробітку на хліб і сіль. Це в Москві я почав готувати матеріяли до програми майбутньої підпільної партії, а витяг з журналу “Гасло”, що його зробив 1957 року, послужив чекістам за доказ початку моєї антирадянської діяльности. 1958 року я добився призначення в Галичину і почав діяти. Це було три роки тому — зовсім недавно! І разом з тим — ціла епоха: тоді я ходив у сонячному світлі по землі і мене готували до служіння великому Союзу, тепер я опинився внизу, у цій холодній темряві, десь під ногами тих, хто ходить вулицями Москви…
Різні епохи… Хіба? “Та ти ж, — відповів собі, — приїхав був до Москви з таємним наміром вивчити серце цього величезного імперського спрута, щоб навчитися його побороти!”
П’ять років невтомно вивчав його закони і великодержавний шовіністичний дух. Ти ж тут перебував у підпіллі: коли твої однокурсники навчалися зміцнювати і розширювати Союз, ти готувався підточувати й руйнувати його. Отже, не тепер ти опустився в підземелля. Ти три роки тому ступив його східцями, виходить, потрапив ти сюди невипадково. Все логічно! Тож не шукай виправдання. І це геть не трагедія для тебе, козаче. Вище голову!
Потьма.
Сонце тут нагадує місячну пляму
У Москві на пересилці нас тримали з тиждень, а потім відправили на Схід. Вивели зі “столипіна” на невеличкій мордовській станції Потьма. Земля суціль вкрита снігом. Небо сіре. Хмар немає, а якась висока безпросвітна сірість. Сонце пробивалося крізь цю густу пелену блідим сяйвом. І дарма що був полудень, ця пляма сонця, що нагадувала місяць, стояла дуже близько до горизонту. “Куди ж нас завезли, — подумалося, — що так низько сонце?”