— Як же я буду спати на цій круглій колоді? — дивуюся.
— Нічого страшного, — відповів він. — Стружки дуже швидко вляжуться і матрац стане плаский. Якщо ж напхати наполовину, то скоро відчуєте залізні пластини під ребрами.
Хтось із в’язнів допоміг мені дотягти те опудало до барака.
— У вас начальником загону, — пояснює мені Вірун, — капітан Головін. Трохи зануда, але загалом не зла людина. У зоні — понад 1800 в’язнів, близько трьохсот не працює. Головін умовлятиме відразу стати до праці. Не погоджуйся. Кажи, що після конопляної пошти потрібно відпочити. Коли наполягатиме, то скажи, що шукатимеш роботу. А потім шукатимеш місяць-два. Бажано, щоб ти не працював, бо тут вельми багато цікавих людей — і наших, і з Прибалтики, і з Кавказу. З ними необхідні тривалі й ґрунтовні розмови, а якщо запряжуть, то часу не буде.
Виявилося, що спільників у моїй справі тут лише нас двоє з Віруном. Луцьківа зі Львова ще не вивезли, Боровницький десь у дорозі, а інших розкидали по різних зонах.
Ми ходили територією зони, Вірун знайомив мене з розташуванням її об’єктів та з мешканцями ГУЛАГу.
Весь концтабір поділений на житлову й робочу зони. Робоча зона значно більша за житлову. Розташовані вони у вигляді квадратів, зсунутих на третину ширини один від одного. Загальна довжина зони — десь біля одного кілометра, ширина — метрів чотириста. Це ціле містечко! У житловій зоні десь 10 бараків, штаб адміністрації, оперативна частина, лікарня, пекарня, кухня, їдальня, бібліотека, школа, нарядна (невеличкий квадратний барак, де видавали наряди на роботу і вели їхній облік), лазня, дровітня, магазин, ларьок і стадіон. У робочій зоні великий деревообробний завод, своя електростанція, сушарня, ливарний цех, тартак, теплова система, склади і залізнична колія, якою завозили до робочої зони вугілля, ліс та іншу сировину й вивозили готову продукцію: шафи і столи різних розмірів і конструкцій, табуретки, ящики (футляри) для телевізорів та годинників. У відгородженій частині виробничої зони під суворим наглядом в’язні вирощували капусту і цибулю, огірки, кріп і навіть помідори для тих же наглядачів та їхніх сімей.
Блукаючи житловою зоною, зустрічали Вірунових знайомих. Знайомилися і, пройшовши трохи разом, вони, попри моє запрошення до гурту, прощалися.
— Степане, чого вони не хочуть ходити з нами разом?
— Вони розуміють, що ми, як однодільці, маємо до розмови щось таке, що має залишитися між нами, тож не хочуть бути нав’язливими. А окрім того, людей залякують, і не кожен відважиться відкрито спілкуватися з непокірними.
— Степане, я думаю, що для обговорення причин нашого арешту, слідства та всіх подробиць у нас ще буде час поговорити, а поки що розповідай про концтабір.
— Он, — показав очима Вірун на двох молодих людей, що читали щось на дошці оголошень, — коломийські хлопці. Ходімо, познайомлю з ними.
Познайомились. Хлопців звали Іван Струтинський та Мирон Площак. Вони охоче зголосилися пройтися з нами табором, знайомлячи мене з місцем, де доведеться жити. Раділи поповненню концтабору новими українцями. Хоч як не парадоксально це звучить! Засипали мене питаннями й самі охоче ділилися своїми спогадами. Увійшли до заборонної зони, відтак — пройшлися вздовж трапа, що біля загорожі з колючого дроту. Показували конструкцію заборонної зони, сторожові вежі, солдатів зі зброєю, розповідали про систему їхнього спостереження за в’язнями та сигналізацію, про порядок чергування й право стріляти у того, хто надумає перетнути першу внутрішню загорожу з колючого дроту.
Після вечері навколо мене й Віруна зібрався чималий гурт українців, підійшли один литовець і один естонець. Запитували про високу політику Союзу, міжнародне становище СРСР, про Микиту Хрущова. Всім цікаво, чого відлига була коротка: Хрущова примусили згортати її і повертатися до попередніх жорстких методів керівництва чи він сам це зробив з власної ініціятиви? Якщо сам, то який основний мотив: переконання, що комуністичну систему можна утримати лише диктатурою чи бажання якнайменше обмежувати свою особисту владу, особисте свавілля? Усі хотіли висловитися з цього приводу, але найбільше цікавила моя думка — і як новачка, і, власне, як людини освіченої.
Жвава дискусія точилася, доки не бамкнув дзвін балона — це була команда до сну.
У збудженому настрої я попрямував до свого бараку. Заліз на своє горішнє ліжко і спробував умоститися на необжитому матраці. Стружки не хотіли влягатися, і мішок ніяк не перетворювався в плаский матрац. Я вмостився на ньому, як на колоді, з єдиною думкою, якби ж у сні не перевертатися, щоб не гепнутися додолу. Вимкнули світло і — ох, після десяти місяців сну при світлі електричних лампочок, нарешті, така приємна нічна темнота! І я заснув.