Выбрать главу

Головін ще довго умовляв, та мені все ж вдалося відмовитися. Вийшовши з кабінету, я спостеріг, що гурт в’язнів підслуховував розмову під дверима. За зачиненими дверима, мабуть, не все було добре чути, однак почуте, їм явно було до вподоби, і вони зустріли мене схвальними репліками. Я здивувався, бо не думав, що за мною могли стежити в’язні, аби розвідати, хто я і які стосунки маю з адміністрацією. Коли розповів про це Вірунові, той посміхнувся:

— Тут це явище нормальне. А як можна дізнатись, хто з нами, а хто проти нас? Тут боротьба, а не мирне життя, а в боротьбі застосовують і такі методи.

— Далеко не шляхетні.

— Про яку там шляхетність мова? Тут — хто кого перехитрить.

— Авжеж. Все слідство на цьому побудоване. І вся боротьба. Зрештою, зброя слабкого — хитрість. А ми супроти імперії слабкі. Степане, ти людей вже знаєш. Я хотів би покликати чоловік п’ять-сім з тих, що ближчі до нас за віком та й за прагненнями, аби ближче познайомитись, ґрунтовніше поспілкуватися.

— Добре. Я скличу бойових хлопців.

— Де це краще зробити і в який час?

— Можна в неділю прямо в бараці. Після вечері в їдальні показуватимуть кіно, всі підуть туди, в бараці нікого не буде і можна посидіти годин півтори-дві.

— А стукачі?

— Взагалі не прийнято, щоб хтось один сидів близько від групи друзів, що зібралися побалакати. А як сидітиме кілька чоловік, то розмовлятимуть між собою і навряд чи стануть дослухатися до нас.

— Як ви думаєте, кого слід покликати?

— Загалом у зоні багато людей, вартих особливої уваги, але давайте цього разу покличемо хлопців з нашого бараку та ще кількох, які явно стануть вашими друзями.

З вашої барачної секції Микола Столяр та Ігор Кічак, з моєї — Степан Кравчук, Трохим Шинкарук та Ярослав Кобилецький. З інших — Володимир Юрків та Омелян Польовий.

— На перший раз більше не будемо кликати, бо тяжко запам’ятати їхні імена й прізвища і те, що кожен з них сказав.

— Я хочу почастувати хлопців добрим салом. Бачу, що хліба можна купити в крамниці, а часнику — теж якось добудемо.

— Я знайду.

У неділю побратими зібралися в бараці.

— Дехто з чужинців, — почав Кобилецький, глянувши на сало, яке краяв на тумбочці Вірун, — сміється з українців, називаючи нас салоїдами, а мені здається, що воно не просто смачне, а ще й вельми корисне.

— Напевно, не дарма кажуть: якщо українець помре, то поки не охолов треба помазати йому губи салом, відразу оживе, — засміявся Польовий.

— І звідки ж ваше сало, пане Левку, з Чернігівщини? — поцікавився Шинкарук.

— Ні, зі Львівщини.

— І там, і там уміють добре годувати, і сало приготувати, — підтримав балачку Столяр. — Тільки на Чернігівщині не роблять смальцю, а на Львівщині відразу частину кабана перетоплюють на смалець, — похвалився обізнаністю Столяр.

— Шановні! — з легким тремтінням у голосі переводив я розмову в серйозне русло, — я вас не знаю. І ви мене не знаєте. Нас звели докупи чекісти. Мені, як і вам, вони дали політичну назву “націоналіст”, проте в рух кожен з нас прийшов по-своєму і душа кожного болить індивідуально, либонь, кожен по-своєму уявляє своє майбутнє. З плином часу я вас краще пізнаю, а ви мене. Нас всіх привела сюди одна велика справа і все-таки…

Мені й справді цими кількома словами вдалося кожного з цих людей зачепити за живе, змусити згадати про наболіле.

Заговорили наперебій. Я радів нагоді кожного вислухати, ближче пізнати, відчути загальний настрій політв’язнів, які почасти мало не вдвічі були старші за мене, це — представники попереднього покоління націоналістів.

— Пане Левку, хочу зауважити, що термін “націоналіст” нам не чекісти дали, а ми самі його взяли й використовуємо для означення нашої ідеології, — обережно перебив мене Польовий. — І ще, знаєте, питання про те, як хто прийшов у підпілля: індивідуально чи якось інакше?

— За період від Першої до Другої світових війн, — продовжував пан Польовий, — у Галичині була створена патріотична атмосфера, націоналістом ставав автоматично КОЖЕН, хто цікавився суспільним життям та долею України. Націоналістом не ставав хіба що той, хто загалом анітрохи не мав допитливого розуму і всі свої інтереси обмежував суто обивательськими проблемами. Активні люди самі шукали собі працю й бойові завдання. Траплялося, що йшли до когось зі своїх друзів, пропонували покинути сім’ю та йти до лісу в повстанці. І рідко хто відмовлявся, бо ж людина й сама була не проти перейти в підпілля, їй тільки бракувало малесенького поштовху, коли цей поштовх з’являвся, вона без вагань покидала свою піч і йшла з повстанцями до лісу.