— Я трохи старший чоловік, — говорив він, — то уже в довоєнний час устиг не лише читати й слухати те, що хтось інший казав чи давав, але й сам долучився до поширення патріотичних ідей. 1942 року брав активну участь у створенні УПА. Мабуть, добре воював, бо потім мене призначили командиром Тернопільської військової округи. 1947 року схопили червонопогонники. Не розстріляли, бо тоді в Союзі не було смертної кари. З того часу й ношу отакий сірий зеківський бушлат.
Я уважно слухав. Як зараз пам’ятаю всі їхні слова.
— Панове, — повів далі розмову Юрків, — у кожного з нас був якийсь конкретний поштовх до початку тої дії, яку москалі кваліфікують як злочин, але ми всі народилися в добу піднесення ідеології національно-визвольної боротьби і влилися в неї абсолютно природно. Я взяв на себе виконання смертного присуду СБУ міліціонерові-резидентові. Зловили, присудили до 25 років концтаборів. У концтаборі готував збройне повстання, яке провалилося. На той час я відсидів п’ять років. Більше 25 дати не можна було, то мені додали нових п’ять років і в мене знову стало 25. Щоправда, тепер я рецидивіст, то ж якщо більшовики здумають відокремити рецидивістів від тих, хто сидить вперше, то мене можуть відокремити від вас…
У його голосі прозвучали нотки суму і він замовк.
— Я з Тернопільщини, — порушив мовчанку Кравчук. — Коли національно-визвольна війна була в розпалі, ще був підлітком. Ловив кожну вісточку про боротьбу наших старших хлопців проти москалів, переказували з вуст у вуста. А який щасливий я був, коли трапилося, що в село зайшла сотня і сотник попросив вийти за село, залізти на дерево і стежити за появою москалів, у разі чого мерщій повідомити його.
Пізніше пана Кравчука, як він розповів, взяли до совітської армії і відправили служити в Середню Азію, на кордоні з Афганістаном. Вони там створили підпільну організацію. Хотіли зі зброєю перейти через кордон до Афганістану, а звідти добратися до Західної України і продовжити збройну боротьбу. Один з 18 виявився боягузом і за день до призначеної ночі їх продав. Його, як керівника, присудили до страти, інших — до різних термінів ув’язнення, тож довелося набиратися розуму в концтаборах.
Відтак розпочав свою оповідь пан Кобиляцький:
— Як ми знаємо, після XX з’їзду КПРС почали так звану відлигу. Комісія Верховної Ради СРСР випустила мільйони в’язнів з концтаборів і в’язниць, тоді випустили й нас, молодих політв’язнів. В Україні нас не прописували, роботи не давали і по суті справи примусили осісти в Інті, де ми досі відбували кару.
Здобувши відносну свободу, ми почали створювати підпільну організацію. Назву дали “Об’єднання”. Організація розширювалася, були створені осередки в кількох областях у східній Україні. Потім заарештовували їх поосібно. Нас заарештували 1959 року. 10 жовтня Верховний Суд України по першій інстанції засудив Володимира Леонюка та Ярослава Гасюка до 12 років, Богдана Христинича — до 10 років, Володимира Затварського — до 8 років і мене — до 5 років. Ото за колючим дротом комуністи й привчають нас любити совітську владу.
— Ну, з Кічаком і Столярем, що живуть у вашій секції, пане Левку, ви матимете можливість познайомитися будь-коли, то ж перенесімо це на потім, — обізвався пан Шинкарук. — Про всіх галичан можна сказати, що вони виросли в націоналістичній атмосфері, так їхня особиста заслуга в засвоєнні націоналістичного світогляду не дуже велика, у всякому разі я думаю, що робота їхнього мозку зробила лишень половину праці, а іншу половину зробило галицьке оточення. Ми — діти того часу, хоч, сподіваюся, не гірші діти української нації. Тут все ясно. А ось у вашому випадку зовсім інше. Тож нам і цікаво послухати, як ви прийшли до потреби боротися і потрапили сюди.
— Просто я люблю Україну і хочу бачити її вільною державою, — відказую я. — І ще — якщо я не візьмуся до боротьби й інший не візьметься, і ніхто не візьметься, то як же можемо сподіватися на звільнення від московської окупації, адже сама по собі вона не зникне. Тому, міркував собі, якщо хтось має повставати, то чого не я? Яке право я маю сподіватися, щоб хтось інший боровся, а я сидів на печі — це нечесно. Це однаково, що хотіти, щоб для покращення мого життя не я працював, а хтось інший. Так не годиться. Якщо я хочу, щоб Україна була вільна, то сам мушу братися до справи її визволення. Тобто я набираюся такої сміливости, щоб уявляти себе представником мого покоління. Якщо моє покоління має місію рятувати Україну, то це, власне кажучи, моя місія, і я хочу виконувати її як належить. Кожне покоління має завдання боротися за незалежність. Я — продовжувач вашої боротьби, ви, бандерівці, — продовжувачі петлюрівщини, яка виросла на плечах попередніх борців за волю України. Важливо, щоб ланцюг борців не перервався. Я не впевнений, що наше покоління доб’ється самостійности, але якщо її доб’ється наступне покоління, то без боротьби мого покоління перемога наступного неможлива, того я мушу чесно виконати місію мого покоління. У цьому бачу сенс життя.