— Як ви вважаєте, скільки було і скільки тепер є політичних в’язнів? — поцікавився я.
— До 1954 року було 23–25 мільйонів, — пояснив Гербовий. — Саме до такої цифри ми прийшли шляхом вивчення різноманітної інформації. У концтаборах сиділа вся японська квантунська армія, а це майже 7 мільйонів. 1954 року випустили по амністії багато поліцаїв і власівців. 1955 року до 10-річчя закінчення Другої світової війни зробили другу амністію і знову випустили величезну кількість власівців і поліцаїв. До Москви приїхав був канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер. Він вирвав ув’язнення німців, заодно випустили військових і з інших західних країн, що були в німецькій армії: бельгійців, поляків, італійців та інших військовослужбовців, що сиділи за війну.
Комісія Президії Верховної Ради, що працювала після 1956 року, звільнила кілька мільйонів. Тепер вважаємо, що політв’язнів буде трохи більше двадцяти тисяч. Із поліцаїв залишилися ті, в кого є прямі вбивства. Залишилися також ті, хто мав якесь відношення до німецької розвідки. Із націоналістів (наших і прибалтійських) залишилися ті, хто не покаявся…
— Вам, пане Левку, — сказав Скляр, — мабуть, після вузьких камерних стін концтабір видається широким простором і великою свободою, а тим часом умови зовсім нелегкі, тобто адміністрація одним полегшує сидіння, до інших ставиться нейтрально, а ще інших тисне. До якої категорії ви потрапите, це залежить і від характеристики Львівського КДБ, і від тутешньої вашої поведінки.
— Яка суттєва різниця в умовах для кожної з цих трьох категорій? — запитую.
— Різниця велика, — втручається Горбовий. — Одному дадуть побачення з дружиною чи рідними, іншому не дадуть, те ж саме з пакунками. Навіть ось таке: чекіст час від часу викликає до себе на бесіду чи знайде в робочій зоні й питає, з ким дружите. Через агентуру він слідкує за в’язнями і добре знає, хто з ким дружить, але навмисно питає, а потім каже: “По тому, з ким ви дружите, ми (тобто КДБ) знаємо, чи ви роззброїлися чи думаєте продовжувати боротьбу проти радянської влади. То якого ж ставлення до себе ви чекаєте від влади проти якої ви й далі збираєтеся боротися?” Цей вельми делікатний на словах варіянт на ділі обертається доволі неприємними речами: не подають скорочення терміну ув’язнення з 20 чи 25 років до 15 років, присікуються до вашого одягу, не впорядкували ліжко, в тумбочці нечисто, затрималися на хвилину на вечірню перевірку, не привіталися до начальника загону. Ловитимуть у робочій зоні, коли ви зупинилися з кимось у закутку побалакати і таке інше. Почнуть прискореним темпом складати на вас акти про порушення режиму і щоб кілька разів посадити в бур (барак посиленого режиму), а потім запроторити до в’язниці. Влада наче й не поспішає. Вона ніби дає вам час виправлятися. І якщо ви не виправляєтеся і вона вас карає, то так тлумачить, що не вона, а ви самі винуваті, що привели себе до буру чи в тюрму.
— Ну так, — кажу я, — це їхнє звичайне лукавство.
— Лукавство, то лукавство, — підхоплює розмову Кулик, — але ця їхня робота підтримує в людях страх. Дехто з українських повстанців не захочуть з вами погуляти на стадіоні чи десь ще в іншому відкритому місці, вони уникатимуть відкритих зустрічей, аби не побачили сексоти й не донесли чекісту, бо зустріч з вами може зіпсувати їхній упокорений образ.
— Що означає, — допитуюся, — “упокорений образ”?
— Немало є повстанців ось такого типу, — продовжує Кулик. — Вони сміливо боролися за незалежність, слідство пройшли більш-менш добре, після ув’язнення боротися не думають, але хочуть чесно відсидіти термін ув’язнення і звільнитися вірними жовто-блакитній ідеї. Перед ними дуже складне психологічне завдання: поводитися так, щоб не викликати підозріння у повстанців, не продатися чекістам і разом з тим навіяти їм думку про свою лояльність до влади. Це і є упокорений образ. Фактично, він мав би задовольнити владу, бо ж вони більше не воюватимуть проти неї. І повстанці мали б бути задоволені, бо ж в душі ці люди не зреклися великої ідеї.
— Тут слід додати, — втручається Ільчук, — якщо хлопець прийшов у повстанці не з ОУН і не присягав на Декалозі боротися до згину, то до нього немає претензій, а якщо він з ОУН і поклявся здобути незалежну Україну, або згинути в боротьбі за неї, тоді упокорений образ і його відмова від подальшої боротьби є відступництво.