Далі по периметру високого дерев’яного паркану і огорожі з колючого дроту знаходилися два нові цехи з білої цегли. Стіни високі, вікна великі. Порівняно зі старими дерев’яними бараками, з яких віяло минулим, ці світилися оптимізмом. Вони немов промовляли: ми щойно почали своє життя і призначені для довгого майбутнього. Для майбутнього! “Отже, — подумалося мені, — політичний концтабір — це не тимчасове явище, а постійне. Якщо центральна влада в Москві планує політику і уявляє її в перспективі, то тут є те, що вона має на увазі — справжнє, а не якісь пропагандистські бульбашки для замилювання очей мільйонам громадян. Виходить, центральна влада знає, що ідейної єдности совітського суспільства не буде, що завжди існуватимуть політичні опоненти і вона їх завжди репресуватиме. І це, між іншим, вказує на те, що вона представляє не весь народ, а його частину”.
В університеті, вивчаючи революцію, що була в минулому, я питав професорів, чи можлива революція в майбутньому. Відповідь була одна: неможлива, бо в совітському суспільстві, мовляв, встановилася ідейна єдність. Так ось, смію запевнити, — оці два невеликі цегляні цехи доводять, що ідейної єдности не буде. Це означає, що професори брехали, що наукова істина для них не є найвищою цінністю і що вони не стільки вчені, скільки пропагандисти провідної партії, речники не об’єктивної істини (як мало би бути!), а захисники суб’єктивних інтересів партії. Сумно, що наука перестала бути наукою!
У цих нових цехах виробляли ящики для телевізорів та футляри для годинників “Зозуля”: дерево різали, стругали, наклеювали шпон чи текстурний папір, шліфували, фарбували, полірували доводили до кондиції вручну і відправляли. Сморід від лаку стояв неймовірний. Окремі в’язні носили респіратори, та це не рятувало від дерев’яного пилу в суміші з бозна-чим.
Ми з Віруном увійшли до складу готової продукції. До нього підходила залізнична колія.
— Усі, хто думає тікати, — промовив Вірун, — приходять сюди й дивляться, як меблі зі складу завантажують у вагон, як менти перевіряють його, запломбовують, супроводжують за зону, перевіряють знизу і відправляють геть. Шафи запаковують у ящики саме тут. За ними постійно спостерігає комірник. Він — в’язень. Завскладом вільнонайманий мордвин, проте він тут не завжди. Переважно під час завантаження вагона. Якщо перед тим запакувати людину в шафу, то і при ньому можна ящика з шафою занести до вагона.
— А в’язні думають про втечу? — запитую я Віруна.
— Аякже, постійно, — відказує. — Ну, ясна річ, не всі. Але з тих, у кого весь строк попереду і строк великий, багато хто хотів би втекти. Спроба втечі у такий спосіб була рік-півтора тому. Карні злочинці запакували свого “кориша” в ящик з шафою, дали йому ніж і пилку-ножівку, але не просвердлили в шафі жодної дірки. Шафа зачинилася щільно. Повітря забракло. Він із середини не міг пропиляти дірку, бо нізвідки було почати: не було щілини, куди можна було встромити кінець ножівки й почати пилять. Коли вагон у Потьмі червонопогонники передавали залізничникам, він почав стукати й кричати. Відкрили вагон і його витягнули. Втікача засудили, добавили три роки й відправили в тюрму, а в складі замінили всіх людей. Нові, розбавлені стукачами, не довіряють один одному і того з ними поки що не можна домовитися.
— Степане, а ти готовий тікати?
— Так, звісна річ! Готовий! А ти, Левку?
— Також готовий. Лишень спочатку треба добре вивчити обставини. І коли б були шанси на втечу, то я пішов би на це. Степане, а коли б ми опинилися на волі, то який план подальших дій ти собі уявляєш?
— Підпілля! Уб’ємо міліціонера й заберемо пістоль. З одним пістолем легше добути другий і так далі.
— Ти думаєш, що знайшов би сім’ю, яка взялася б нас ховати?
— Знайду!
— Гаразд. Залишимо тему, як і що будемо робити, коли вирвемося з табору. Подумаймо, як вирватися. Ти вже трохи знаєш людей у зоні. Дуже обережно вивчай людей, що працюють тут на складі і придивляйся до інших варіянтів.