Далі ми обійшли механічний цех і зайшли до кузні. Старший кремезний чоловік щось грів на горні, а біля ковадла ми побачили чоловіка явно зухвалого вигляду. Трохи вищий за середній зріст, міцної спортивної будови з великим молотом у руці. Розставивши широко ноги, стояв з високо піднятою головою, дивився прямо на нас і посміхався. Ми підійшли. Я простягнув руку для привітання, дивлюся йому просто в очі з мовчазним запитанням: “Що ти за чоловік?” Він не відводить очей і з тією ж прямотою, мабуть, повторював щодо мене таке ж запитання.
— Лук’яненко Левко.
— Маменко Олекса, — не відводячи очей, називає себе.
— Ви звідки? — питаю.
— З Донбасу, з Краматорська. А ви?
— З Чернігівщини. А судили у Львові. Важку роботу маєте. Такий великий молоток, — показав очима на те, що Олекса тримав у руці.
Він ще більше виструнчився і з гордістю каже:
— Це найбільший молоток. І немає тут сильнішого за мене, хто міг би гепати, як я!
Коваль розпечене залізо залишив у горні і повернувся до нас.
— Так, — каже, — Олекса добрий молотобійник.
— Ви хочете навчитися ковальства? — питаю Маменка.
— Ні. Я задоволений з того, що цей найбільший молот у моїх руках і що ніхто так не може бити, як я. Особливо мені радісно, коли йде начальник загону чи кум Агєєв. Я ставлю молот на ковадло, кладу обидві руки на ручку і зверхньо сміюся над ними: ну, хто з них, цих миршавих нікчем здужає зрівнятися зі мною?!
— Який у вас термін ув’язнення?
— Десять років. А у вас?
— П’ятнадцять. Скільки вам ще сидіти?
— Більше ніж відсидів.
— Гаразд, земляче, ще зустрінемося. А поки що бувайте здорові!
Ми попрощалися й пішли далі оглядати завод.
Невдовзі я довідався, що і в Краматорську на заводі Маменко працював на найбільшому пресі. Він гордо стояв біля величезної машини і радів, що вона слухняно виконує його команди. І хіба це не свідчило, що він найкращий на заводі?! На заводську дошку пошани, щоправда, не потрапляв з тієї ж причини: дошку формувала дирекція, а він її не вважав за розумнішу, дужчу чи кращу за себе і коли хтось із них проходив повз його височенний могутній прес, він зупиняв його і прямо з високо піднятою головою давав йому зрозуміти свою зверхність.
— Скільки платять людям за роботу? — допитуюсь у Віруна.
— У лакофарбувальному цеху — це найшкідливіша робота, 32, 34 до 36 рублів помісячно. У котельні, сушарні, ливарні платять близько 30 рублів. На всіх інших роботах менше. Проте в цехах багато є робіт нормованих. У такому разі можна заробити більше, якщо перевиконувати норму. Щоправда, це може бути небезпечно: якщо якась дільниця вся перевиконує норму впродовж кількох місяців, тоді дирекція заводу підвищує норму виробітку і люди змушені робити більше за попередню платню. Норму виробітку на заводі мало хто виконує. Начальство карає, якщо виробиш менше від 20 відсотків, бо тоді в’язень не покриває свого харчування. Це так тепер, бо ще майже 200 зеків взагалі не працює. Коли організаційний період мине, тоді, як вважають старі в’язні, примусять виконувати всю норму. Ми приїхали в добрий період, який довго тривати не буде.
Увечері мене викликав начальник загону капітан Головін і запитав, чи я не знайшов собі роботи.
— Ні, ще не знайшов, — відповів.
— Ідіть завтра і шукайте.
— Ви так кажете, наче робота потрібна мені і я її хочу шукати. Вона мені зовсім не потрібна.
— Кожен повинен працювати. Ідіть завтра і знайдіть працю! — строго мовив Головін.
— Тобто ви говорите, що робота не якась там добровільна, а примусова та й годі.
— Так.
— Отже, політичних в’язнів, які потрапили до ув’язнення не за дармоїдство, а за політичні переконання, ви хочете перевиховати не ідеями, а примусовою працею — нелогічно!
— Ви недооцінюєте значення примусу. Шукайте собі роботу і завтра ввечері мені скажете, де б ви хотіли працювати, — відрубав він.
Я вийшов з кабінету, розшукав Ігоря Кічака, розповів йому розмову з Головіним і спитав:
— А що як просто відмовитися від роботи?
— Краще цього не робити. Якщо ви відмовитеся навідріз, вас за будь-що садовитимуть у бур (барак посиленого режиму) і тим самим відріжуть від багатьох людей, з якими вам обов’язково потрібно познайомитися. А якщо підете на роботу, то й на роботі ж можна знаходити час для обміну думками.
— Гаразд, пане Ігоре. Бачу, що ви радите мені так, як би й собі порадили. А то дехто радить мені діяти так, як сам чогось не хоче діяти.