Назавтра ввечері капітан не з’явився у загоні, а наступного дня запропонував мені разом піти до робочої зони.
— Шановний Лук’яненко, — каже Головін, — вам би добре було почати працю з електростанції на підвезенні вугілля до парового котла.
— Громадянине капітане, я знайшов роботу в другому цеху на підвезенні деталей.
— Ну, ні, на електростанції вам буде краще.
— Знаєте, я вже багато ходив по заводу і бачу, що в другому цеху якраз підходяща для мене праця.
— Ні, я думаю, що найбільш підходящою для вас працею буде підвезення вугілля. Там після роботи можна завжди в душі помитися. Якщо раніше забезпечите котли вугіллям, то можете повертатися в житлову зону — вахта пропустить.
— Я вже вирішив, що піду в другий цех.
— Ні, підете на електростанцію.
— Це наказ?
— Так!
— Так навіщо ж ви граєте кумедію в добровільність вибору праці? Хто наказав, кадебіст?
— Я наказую! — зі злістю відказав Головін.
— Не вірю. Ви просто берете на себе відповідальність. Що, кадебісти вирішили запхнути мене на найважчу працю? Ви мені скажіть: це написано у справі зі Львова чи тут уже вирішили?
— Вироки доручено виконувати нам.
— Це не відповідь.
— Ми інтелігенцію стараємося привчати до фізичної праці.
— Дякую за відвертість! Оце зовсім інша мова, а то “вибирай, вибирай собі працю!” Який у біса “вибирай”, коли в дійсності вирішили, що інтелігента треба кинути на найважчу працю. Це тільки мене чи кожну інтелігентну людину запрягаєте в подібний хомут?
— У нас тепер загалом індивідуальний підхід.
— Справедливість вимагає однакового підходу до всіх в’язнів.
— Ні, ви тут в колонії різні і до різних людей різний підхід.
— Передайте в такому разі чекісту, що Лук’яненко селянської закваски, виріс не в оранжереї, має міцні жили і ніяка робота на заводі його не лякає.
Він представив мене старшому зміни, покрутився п’ять хвилин і пішов геть.
За зміну потрібно було навантажити, привезти й розвантажити дев’ять вагонок вугілля. Два тижні в мене болів кожен м’яз, і я смертельно втомлювався. Потім ставало все легше й легше, за місяць я втягнувся і вже почувався цілком нормально.
Оскарження вироку
Наступних пару днів уперемішку зі знайомствами й цікавими розмовами з новими людьми я компонував скаргу Генеральному прокуророві СРСР на незаконне засудження.
Засновок скарги: не може бути злочином те, що дозволене законом.
Я розповідав своїм новим друзям, що виступав за вихід України зі складу СРСР. Цей юридичний термін в політичній термінології називається правом нації на самовизначення.
Право нації на самовизначення становить невід’ємну частину марксизму-ленінізму. Право нації на самовизначення становить частину програми Комуністичної партії Радянського Союзу. Право нації на самовизначення записане в статті 17 Конституції СРСР у такій формулі: “За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу зі складу СРСР”. У статті 14 Конституції у УРСР записано: “Українська Радянська Соціялістична Республіка зберігає за собою право виходу зі складу СРСР”.
Отже, офіційна ідеологія, політична програма провідної партії і державний закон визнають за Україною право вийти з Союзу РСР.
Право без можливости ним скористатися не є правом. Щоб право було правим, має бути можливість ним скористатися. Не можна тлумачити право як відсутність цього права. І про те, що використання цього права не заборонене, свідчить відсутність у Кримінальному кодексі статті, яка б саме за це карала.
У проблемі виходу України із Союзу — важливий міжнародний аспект. Проте і його розв’язують на користь права нації на самовизначення. З часів стародавнього Риму європейською цивілізацією прийнята норма: “Qui suo iure utitur, nominem laedit” (Хто користується своїм правом, той не зазіхає ні на чиї права). Отже, вихід України з Союзу як акт використання нею свого права не зачіпає права жодної республіки СРСР, зокрема й Російської Федерації. У моїх діях немає іншого наміру, окрім — сприяння виходові України з Союзу. Позаяк це дозволено, то в моїх діях і немає складу злочину, звідси випливає, що вирок Львівського суду має бути скасований.
Закінчивши скаргу, я віддав її для ознайомлення Кічакові. Він уважно її прочитав, прийшов та й каже:
— Ця скарга не звільнить вас, а навпаки, доведе Москві, що вас правильно засудили і що вас справді треба тримати за колючим дротом. Логічність же вашої аргументації і викриття юридичної незаконности вироку тільки посилить в очах московських шовіністів небезпечність вашої особи для імперії. Якщо ви пишете для того, щоб сказати їм в очі правду, то пишіть. Уміння, а точніше, відвага сказати правду в вічі своїм катам, приносить величезну душевну радість і наповнює душу гордістю, підносить людину у власних очах. Як задля цього пишете, то пишіть. А якщо думаєте за допомогою цієї скарги зменшити собі кару, то викиньте її на смітник, бо не послабить, а посилить вона вам кару.