Я оглянув бокс: три побілені стіни, четверта стіна — двері. Якийсь квадратний колодязь. Високо вгорі — кілька круглих дірок для вентиляції. Проте сухо й не холодно. Пофарбована долівка, чиста. У мене було товсте зимове пальто, отож я ліг у ньому на квадратний метр підлоги, скрутився калачиком і міцно заснув…
Українська робітничо-селянська спілка заарештована
5 травня 1961 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про посилення відповідальности за цілу низку злочинів. Він нацькував “правоохоронців” на ще запеклішу боротьбу з українським націоналізмом. Так, того ж 1961 року в столиці галицької України Львові судили нас — групу націоналістів у складі автора цієї книги Левка Лук’яненка та ще кількох осіб — Івана Кандибу, Степана Віруна, Олександра Любовича, Йосипа Боровницького, Івана Кіпіша та Василя Луцьківа. Групу, яка за задумом організаторів мала б стати партією, називали Українська робітничо-селянська спілка (УРСС).
Суд відбувався у невеличкій залі будинку обласного управління КДБ в атмосфері абсолютної ізоляції й таємничости. Навіть на оголошення вироку до зали не впустили жодної душі з найближчих родичів. Суд визначив кару: Лук’яненку, себто мені, — страту, Кандибі — 15 років, Віруну — 12, Любовичу, Кіпішу, Боровницькому і Луцьківу — по 10 років ув’язнення у концтаборах суворого режиму.
Наша УРСС відрізнялася від інших підпільних груп, що досі виникали в Західній Україні, в ті роки як за складом членів, так і за стратегічним напрямком боротьби.
Я — східняк. Закінчив юридичний факультет найбільшого в Радянському Союзі Московського державного університету імени М. Ломоносова. Роботу в Галичині починав у райкомі Комуністичної партії, потім перейшов до адвокатури. Дружина моя — також зі східної України. Всі мої зовнішні прикмети керівництву области вказували як на людину комуністичних переконань, яка мала б в Галичині поборювати місцевий націоналізм і зміцнювати радянську владу.
Іван Кандиба працював адвокатом Глинянської районної юридичної консультації Львівської области. Закінчив юридичний факультет Львівського університету імені І. Франка. Жив у Львові.
Степан Вірун — комуніст. Закінчив Львівську партійну школу. Працював у райкомі КПУ, потім у райспоживспілці. Одружений з полтавчанкою.
Олександр Любович працював інженером відділу землевпорядкування Львівського обласного управління сільського господарства. Був одружений.
Іван Кіпіш мешкав у Львові і працював міліціонером в охороні різних об’єктів. Теж був одружений.
Йосип Боровницький працював слідчим Перемишлянської районної прокуратури Львівської области. Дружина Романа, з якою тоді щойно одружився, — львів’янка. Вона тяжко звикала до життя в районі. В Перемишлянах їй бракувало культурного середовища.
Василь Луцьків жив у селі. Працював завклубом, а потім — завфермою. Ще був молодий і неодружений.
Відповідно до матеріялістичного світогляду комуністів ми були порівняно з селянами не голодні, то й не було підстав припускати, що ми незадоволені радянською дійсністю. І все ж таки чекістам потрапили до рук докази нашої антирадянської діяльности, і вони нас заарештували, ясна річ, з відома і благословення Москви.
Життя у слідчій камері
За правилами, які діяли 1961 року, звинуваченому не давали газет, а в камері не було радіо. У політика, що звик стежити за поточними подіями, через такий інформаційний вакуум настає сенсорний голод.
Слідчі, створивши у в’язня почуття емоційного голоду, підсаджують до нього сексота (“квочку”) і через нього намагаються добути інформацію про людей, зв’язки, документи, можливо, зброю і т. ін. Цей метод належить до недозволених і все ж без нього майже ніколи не обходиться.
Потрапивши до в’язниці, постановив собі, що розповідатиму співкамерникам лише те, що вже відомо слідчому і жодного слова — про що вони не знають. Коли б слідчих цікавили тільки люди, документи та різні факти підпільної організації, то це було б правильно. А позаяк вони вивчають і саму особу (нахили, звички, сильні і слабкі риси характеру, інтелектуальний рівень, самостійність в організації чи психологічна залежність від когось, міра відданості ідеї та багато чого іншого), то таке моє рішення виявилося не зовсім вдалим, бо все ж чекісти отримали більше інформації, аніж треба було б їм дати.
Проте в слідчій в’язниці я зовсім не падав духом. Обмежений простір? Я жив уже 7 років у солдатській казармі під наглядом командирів і до цього звик. Погана їжа — в армії вона була не набагато краща, а в студентські роки загалом жив упроголодь. Відірваність від сім’ї? Так козацький ідеял, в якому себе давно виховав, передбачає холостяцьке життя. Одяг? Він ніколи не був предметом особливої уваги. Мене ніщо не гнітило. Читав багато книжок з тюремної бібліотеки. Поводився бадьоро і загалом, здається, почувався добре.