Невзабарі до мене підсадили якогось Білика. Він пояснив свою появу тим, що, мовляв, слідчі поновили слідство за новими обставинами і його у зв’язку з цим привезли з концтабору до обласної слідчої в’язниці КДБ. Він учив мене повстанських пісень. Час від часу разом з ним бадьоро марширував військовим кроком вздовж тюремної камери і завзято співав:
І махав кулаком у бік москалів, що були за червоними дверима нашої камери. Я знав, що наглядач у коридорі чує наше марширування і Франків марш і неодмінно доповість слідчому, але просто не боявся. Хотів бути самим собою і відчував внутрішнє задоволення від того, що маю сміливість бути самим собою. Побороти страх — означає здобути перемогу над собою, здобути перемогу духу над тілом. Це дає велике задоволення. Хоч і не зовсім поборов страх, проте зробив чималий крок у звільненні від нього.
Троє в чорних костюмах
Арешт нашої підпільної організації був настільки важливий, що Москва вимагала щоденної інформації про поведінку групи. Вона не мала особливої довіри до України загалом, її більше цікавили масштаби націоналістичної діяльности, відповідно — масштаби заходів, які необхідно вжити для нейтралізації антидержавного (антимосковського) вогнища.
Київські цекісти й чекісти ламали собі голови над тим, як переконливо пояснити Москві появу такої незвичної інтелігентської організації, тому спрямували до Львова спеціяльну групу для докладнішого вивчення ситуації на місці.
Наглядач відімкнув двері й наказав:
— Лук’яненко, на вихід!
Я вийшов з камери.
— Руки за спину, — скомандував наглядач, — і коридором — вперед!
Наглядач був позаду. Повернули до іншого коридору. Там до нас приєднався ще один наглядач. Спинилися біля потрібних дверей. Один із них зайшов до кабінету, другий вартував мене. Перший за хвильку повернувся і наказав:
— За мною!
Я ступив за ним до приміщення.
— Дозвольте йти? — звернувся наглядач до одного з цивільних з білою краваткою на яскраво блакитній сорочці, що сидів за столом — явно старший у цій групі.
— Ідіть, — відповів той.
Я окинув оком приміщення: це була не камера, а досить простора кімната з великим столом навпроти вікна і низкою напівм’яких стільців уздовж стін. Неподалік столу сиділо три особи в чорних костюмах. Один, як я собі зауважив, — з довгим горбатим носом, другий — явно професор, третій — як пояснив старший — заввідділом (якого відділу він не уточнив). Навпроти сиділо ще кілька осіб у цивільному одязі, схоже — менших звань і рангів. Старший, що сидів за столом, повідомив, що керівництво ЦК КПУ послало їх з Києва, аби познайомитися зі справою Лук’яненка. Назвав своє прізвище та ще одного, що сидів поруч, і, вказавши на інших, сказав, що вони з ЦК КПУ.
— Ми попросили начальника обласного управління КДБ Шевченка організувати нам зустріч з вами без слідчих, бо навіщо, щоб вони нашу розмову використали у слідстві проти вас.
— А чого це, — запитую я, — ця справа зацікавила аж ЦК?
— Ну, та ваша справа непересічна вже тим, що ви східняк і майже все свідоме життя жили в російському середовищі і в самій Росії. Ви ж не можете заперечити, що в Україні люди живуть краще, ніж в Росії, Білорусії, на Північному Кавказі чи в Азербайджані, то для чого ж відокремлювати Україну? Нелогічно!
— Державні закупівельні ціни, — почав я, — що їх Москва встановлює на закупівлю зерна в колгоспів, наприклад пшениці, для України втричі нижчі, ніж для Росії — це ж грабунок України!
— Наша партія діє справедливо. Що закупівельні ціни різні, це свідчить про те, що різні природні умови. За одних й тих же людських затратах урожай в Україні втричі більший, ніж у Росії, але ж держава платить людям, а не природі. Як же можна однаково платити українцям і росіянам, коли українці вклали втричі менше праці?
— Неправда, — заперечив я, — що однакова праця українця і росіянина дає українцеві втричі більший урожай. Українці справді працюють вміліше, краще від росіян, правда, що українська земля родить краще, але це не тільки тому, що вона ліпша, але й того, що українські руки дбайливіші. Партія не лише відбирає в українців той додаток врожаю, що походить від природи, а й той, що походить від їхніх роботящих рук, а це несправедливо.