— Якщо встановити однакові закупівельні ціни, то життєвий рівень в Україні підніметься значно вище порівняно до інших регіонів Союзу і сюди рине маса народу з інших його республік, а цього допустити не можна. З точки зору загальносоюзної це було б несправедливо.
— А справедливо Україну грабувати? Ви ж перетворили її на колонію!
— Ну що ви — “на колонію”! Україна — рівноправна республіка. Звідки ви взяли, що вона колонія? — питає старший.
— Я зробив дуже просто, — відповідаю. — Узяв політичний словник, знайшов слово “колонія”, прочитав дефініцію і кожен пункт її приклав до становища України. Радянський словник визначає колонію як країну, що не має своїх незалежних законодавчої, виконавчої і судової влад, не має своїх збройних сил, не має своєї внутрішньої політики, у тому числі не має своєї грошової системи, не має своєї зовнішньої політики.
Радянська Україна не має своїх незалежних органів влади, не має своїх збройних сил, не має своєї ні внутрішньої, ні зовнішньої політики, тобто вона має всі ознаки, що їх словник визнає за необхідні ознаки колонії. Це означає, що Радянська Україна є колонія. Ці міркування логічно прості, логічних помилок тут немає, тому й висновок правильний.
— Ви, — каже старший, — підходите формально.
— Ні, я підходжу логічно.
— Радянський словник, — заперечує він, — має на увазі колонії буржуазних імперіалістичних держав.
— Логіка, — кажу я, — як і математика, не класова і не політична наука, а словникова дефініція універсальна, і вона однаково застосовується як до Африки, так і до СРСР.
— Та що ви з ним панькаєтесь?! — раптом закричав горбоносий до старшого. — Ви ж бачите, що цей націоналюга Лук’яненко ненавидить усі радянські народи і розпікає міжнаціональну ворожнечу.
— Як я розпікаю ворожнечу? Де ви це бачили? — почав було виправдовуватися, та його перебив заввідділом (напевно, якимсь кадебешним).
Він притишеним голосом процідив крізь зуби:
— Може, ти не служив в австрійському місті Баден у розвідрадіодивізіоні і не знаєш про антирадянський напис над гаражем? Може, ти не служив у п’ятому полку зв’язку в тому ж Бадені і непричетний до вбивства націоналістами комуніста старшого лейтенанта Павлова? Може, ти не служив у Мйодлингу і не знаєш Солдатенка? Може, ти не дружив зі своїм командиром капітаном Ткачовим — американським шпигуном і зрадником нашої батьківщини? Ти ж спеціяльно із радиста перекваліфікувався на шофера, щоб мати змогу їздити в американську зону окупації. Що, скажеш, що не їздив у американську частину Відня? Професор вищої партшколи шукає пояснення причин твоєї зради у зміні світогляду, а вона — у твоїй совісті. Ти безсовісно продався американській розвідці ще 1948 року разом з капітаном Ткачовим — ось де коріння твоєї зради!
Обвинувачення, що навально сипалися на мою голову, вимальовували перед очима одну картину за другою з мого далекого солдатського життя в Австрії. Спиною побігли сироти, потім — струмочки холодного поту. “Хоч би ж не почервоніти!” — думав, а тим часом зблід. Блідість не так помітна. Я справді 1946 року (коли стояв на варті гаража) присмерком видряпав багнетом на поштукатуреній стіні антисовітське гасло. Пост здавав уночі. Чергова зміна гасла не помітила. Мабуть, помітили вдень. А може, аж на другий чи третій день. І чомусь тоді навіть нікого не допитали. Зрозуміло — чекісти не розкопали, хто написав це гасло, все ж таки… куди зараз може завести цей допит? І справді я їздив на автомобілі Форд-6 по американській частині Відня. І справді старшого лейтенанта — шовініста Павлова — хтось убив. А в Мйодлингу капітан Ткачов ставився до мене дуже прихильно. Ну й що з того? Я і тоді думав про Україну, а не про допомогу американцям. І все ж — цей докладний перелік… Коли цей чекіст так добре знає австрійський період моєї біографії, то чи не вивчив він київський період 1945 року і чи не розкопав, бува, про нашу з Василем Коцюберою крадіжку зброї, яку він передавав повстанцям? Яка доля Василя Коцюбери? Чи не розповів він комусь про повні ящики набоїв до совітської гвинтівки, що я їх крав у арсеналі і передавав Коцюбері? А що, як Коцюбера попався до рук чекістів і якось проговорився? Я відчув, як моя сорочка прилипла до спини.
Двоє з цієї команди сиділи трохи осторонь, у розмову не втручалися, ніби давали зрозуміти, що вони радше слідкують за моїми рухами (щоб я не кинувся, бува, на великих начальників), ніж за моїми словами. Проте я перехопив погляд одного і відчув, що він міг здогадатися про значно серйозніше за те, у чому мене тут звинувачували. І поквапився перейти в контрнаступ.