— Тихо! — гримнув на нього старший. — Ти ж бачиш, що Лук’яненко вважає себе розумнішим за всіх нас. А проте він дитя, бо в життя йде з паперовими мірками, такими, як конституція, право націй на самовизначення, замість йти в нього з життєвими мірками. Погано вчив Маркса, який ставить пануючий клас над законом. Пануючий клас у СРСР — це ми, комуністи. Ми пишемо закони і їх міняємо, як нам потрібно. Ми — над законом, а не під ним. І про це йому п’ять років московські професори казали, а він не зрозумів. Ідеяліст і романтик! Та закон — це просто наш інструмент, який ми використовуємо поряд з іншими інструментами для досягнення наших глобальних цілей. І якщо на нашому тріумфальному шляху до встановлення нашого передового соціялістичного ладу у всьому світі трапляються такі диваки, то невже ж ми не здужаємо їх усунути з дороги.
— Ось які ви: задля імперії та збереження своєї влади в ній ви обдурюєте цілий світ! І вивертаєте все шиворіт-навиворіт!
— Справу проти вас спочатку порушили були за статтею закону про антирадянську пропаганду і агітацію, потім перекваліфікували на статтю про зраду батьківщини (стаття 56 КК УРСР), — повідомив старший. — Думаю, слідчі правильно зробили. Стаття 56 передбачає смертну кару. Ви знаєте, що пролетарська революція уміє захищати себе.
Він натиснув кнопку в столі, і в дверях з’явився наглядач.
— Візьміть цього зрадника й відведіть до камери.
Я підвівся і рушив до дверей.
— Стояти! — зупинив мене старший. — Ви знаєте російську мову?
— Ні, не знаю. Моє знання російської мови починається за хутором Михайлівським.
— Відведіть! — наказав міліціонерам.
Вже на виході я почув:
— Упертий хохол!
— Фанатик! — підтвердив заввідділом.
— Ні, не фанатик, — гарячково заперечив йому професор. — Ви ж бачите, він не прямолінійний і не різкий. Перед тим як щось сказати, він встигає обдумати і свою найворожішу позицію подати в м’яко загорнуті слова. Навіть робить вигляд, буцім щось приймає з нашої аргументації й погоджується. Це найнебезпечніший варіянт націоналіста. І я побоююся, чи він не зумів нас обдурити!
Ці останні фрази долинули до мене вже в коридорі крізь прочинені двері.
* * *
Як мені стало відомо пізніше, після зустрічі зі мною київська цеківсько-чекістська група провела нараду з керівництвом УКДБ Львівської области за участю начальника слідчого відділу УКДБ при Раді Міністрів УРСР Львівської области майора Сергадєєва та старшого слідчого капітана Денисова.
Кияни доручили вести нараду начальникові Львівського УКДБ полковникові Шевченку. Він попросив киян поінформувати про розмову, відтак Сергадєєв доповів, як він організував розробку Лук’яненка в камері. Сергадєєв повідав про підсадного сексота та його роботу: випробування на міру гордости, самолюбства, поцінування дружини, рідних порівняно до ціни ідеї, спроби нав’язати міжкамерне листування з Віруном, Любовичем та Кандибою, перекидання записок, заклеєних у хліб з одного прогулянкового дворика в інший, про місця ховання сердечників з олівців, зберігання клаптиків паперу, підклеювання записок до дна катаринки та передачу сигналів “шукай”, “бери”, “взяв”. Підкреслив, що його підсудний вміє дотримувати дане слово, а ще — такий наївний, що соромиться брехати.
Затишшя перед грозою
Після тієї розмови з трьома в чорних костюмах мене понад тиждень не викликали на слідство. Це було схоже на затишшя перед грозою. Але я втішався тим, що мав доволі часу, аби все обміркувати. А думати було про що. Почуття мої двоїлися. З одного боку я мав себе за козака, продовжувача боротьби за незалежність України. Я розумів історичну непримиренність двох національних стихій: українського прагнення до національної свободи і москвинського — до загарбання і утримання. Українська стихія доходить до фанатизму. Російська спокійніша. Вона впевнена в своїй правоті тримати Україну в своїх лабетах, як вовк впевнений у своєму праві задирати коней і корів. Неможливо їх примирити, як неможливо примирити вогонь з водою — існувати можуть вони або на відстані одне від одного, або після загибелі одного з них. Того війна між ними неминуча і для підкореного народу — бажана. У ній козак може згинути. І до смерти треба бути готовим, сприймаючи її не як трагедію, а як героїчний козацький вчинок.