В кабіні зробилося зовсім тепло: працювала опалювальна система. Владлен перший скинув свою шубку — спочатку з одного плеча, а потім з другого, так що стерна не випустив і на мить. Роздягся й Борисьо. Було приємно сидіти в теплі, коли за тонкими стінками аж пищав мороз і шугав гострий вітер. Борисьо розморило, на нього почала налягати дрімота. Плавний рух саней заколисував, хлопець не хотів заплющувати очей, але повіки зробились такі важкі, що не можна було їх втримати. І Борисьо опустив голову на груди. При поштовхах чи поворотах вона в нього хилиталася.
Владлен збавив хід і, правою рукою тримаючи стерно, лівою відхилив спинку Борисьового сидіння — хлопець тепер напівлежав. “Нехай поспить!” — думав Владлен.
Він розбудив його через кілька годин:
— Уже заповідник!
І хлопець схопився. Сани рухались по узбіччю широкої лісової дороги. Праворуч ліс був одгороджений високою металевою сіткою, по якій ішов струм. Звірі добре затямили, як б’ється ця сітка, і не доторкалися до неї. Хіба що молоді, недосвідчені звірята інколи тицялись мордами і відразу ж відскакували. А на тисячах квадратних кілометрів цього незайманого лісу мешкало дуже багато тварин. Ведмеді, вовки, лисиці, зайці, олені, лосі, зубри, тигри, ондатри, куниці — та всіх і не перелічиш. Навіть дикі кози були.
— Бачив кого-небудь? — спитав Борисьо, поринувши поглядом у лісові хащі.
— Дядько Бурмило передавав тобі вітання, — засміявся Владлен. — Ще побачимо! А зараз давай попоїмо, бо я, здається, і вовка б з’їв — так виголодався.
Він вимкнув мотор, і сани плавно зупинилися. Лісова тиша ніби просочувалась і в кабіну. Товсті золотаві сосни обабіч дороги стояли непорушно, немов дослухаючись до чогось.
Зимовий день короткий. Після обіду хлопці проїхали, може, кілометрів з п’ятдесят, як почало сутеніти.
В полі, мабуть, ще було світло, а тут, в гущавині лісу, темніло з кожною хвилиною. До того ж понад лісом посунули важкі хмари. Владлен ввімкнув рефлектор, і деякий час їхали, мацаючи дорогу золотистим снопом електричного світла. Ліс насувався з боків чорними стінами, і хлопцям здавалося, що вони рухаються в тунелі.
Владлен втомився, підкрадалася дрімота. Дорога наче хотіла втекти кудись убік, і він кілька разів мало не зачепився за дерева.
— Ех, коли б оце й ти міг… — сказав він, позіхаючи.
Борисьо рвучко повернувся до нього:
— А хіба я не можу, чи ідо? Ану ж дай стерно!
— Е, це тобі не в полі! Там куди б не повели тебе сани, нічого не трапиться. А тут, брат, розіб’ємось. Мабуть, зупинимось і заночуємо. Завтра до обіду будемо там.
Він вимкнув мотор, сани зупинилися, світляний сніп розтав, і навколо зробилося тихо і темно.
Зобиджений Борисьо невдоволено сопів, поглядаючи на стерно. А Владлен умостився на задньому сидінні і незабаром заснув.
З глибини лісу долинало то протяжне завивання, то якийсь гавкіт або кугукання Аж не вірилось Борисьові, що десь там сяють зараз міста і селища, двиготять фабрики і заводи, націлились у небо гостроносі космічні ракети. Ех, коли б оце не ночувати отут, у лісі, то на ранок були б уже на космодромі! Ох і Владлен — “розіб’ємось”! Хіба Борисьо не може повертати стерно?
Борисьо пересів на місце водія, ввімкнув фару. Чудно було дивитися, як у світі клубо-чились сніжинки, м’яким пухом устилаючи дорогу. Оглянувся на Владлена — спить як убитий. Може, таки спробувати? Ну, що тут, проїхати кілька кілометрів і зупинитися — він і не взнає.
Рука сама потягнулася до вмикача. Задзижчав мотор, але Владлен не почув. Сани рушили. Борисьо в першу мить розгубився, а тоді оговтався і повів “Бурана” серединою дороги. Він може!
І яке ж то приємне почуття — вести машину! Не пасажиром їхати, а кермувати! Хочеш — зменшуй швидкість, хочеш — мчи швидше вітру. “Буран” слухняно підкоряється, сковзає по молоденькому сніжку безшумно, тихо, скрадається, паче пічний птах. От тільки метелиця все дужчає, і попереду колишеться суцільна снігова завіса. Борисьо міцно стискує стерно і все додає обертів пропелерові.
Раптом серед сніговиці Борисьо побачив величезного ведмедя. Звір біг просто на машину. Хлопця обсипало жаром. Що робити? Звертати ж нікуди, а якщо він стрибне — проламає кабіну… Та невже він не злякається?! Борисьо править мимо, на секунду бачить велетенську лапу, занесену для удару…
Різкий струс, тріск. Сани падають набік, зупиняються.
— Що таке? — схопився Владлен. — Що трапилось?
— Ведмідь! На нас напав ведмідь! Поштовхом хлопця викинуло із сидіння, і він тепер стояв на колінах, сповзаючи до две-рець.