козаки виносили всякий крам, а на кораблях вовтузилися не відомі
Василеві смугляві та носаті люди.
Василь дуже дивувався з усього, що бачив, а найбільше - з хистких
мотузяних драбин.
- Невже по них лазять? - спитав він Очерета.
- А вже ж лазять, як треба паруси напинати або збирати.
- А що ж то за люди по кораблях такі носаті та чорні ?
- Це турки.
- Турки?! - здивувався Василь. - Ті самі, що забирали наших
батьків у неволю та по галерах мордували?
- Саме вони й єсть.
- I не бояться ж вони, що їх запорожці повбивають?
- Чого їм боятися? Адже зараз війни немає. Запорожці ніколи не
зачіпали тих бусурманів, що приїздили до них крамарювати.
- А що ж вони сюди привозять?
- Багато дечого: тютюн, інжир, ізюм, кишмиш, ріжки, горіхи.
Горіхів у Туреччині по лісах така сила, що восени вони прямо, як
сміття, вкривають землю.
- I в нас на Дунаї будуть по лісах горіхи?
- А певно, що будуть!
Василь походжав побіля кораблів, оглядаючи їх з усіх боків і
розпитуючи Очерета про всякі дрібниці. Йому дуже кортіло попроситися
до турків на корабель та подратись по драбині на щоглу, й не зробив
він цього тільки через те, що біля паланки вдарили в клепало.
Очерет обернувся на згуки клепала й збентежився:
- Щось сталося, - сказав він Василеві. - Глянь, як усі біжать до
паланки!
Вони пішли слідом за натовпом козаків на гору, де стояв білий
будинок з великим ганком. Ще здалеку Василь побачив, що на тому ганку
кошовий Лях бив довбнею в клепало, а якийсь гладкий козак виривав у
нього клепало з рук. Даді кошовий щось промовляв до козаків, і нарешті
гладкого козака під вартою повели в паланку.
- З ким то отаман змагався? - спитав Василь. - Я не розібрав.
Очерет почав пояснювати:
- Паланочний полковник, певно, не пойняв віри, що Січу скасовано,
й ставав Андріеві на перешкоді в справах походу. Тепер, бачиш, кошовий
його арештував, а сам буде вільно господарювати.
Коли запорожці розходилися від паланки, з берега потягло смачним
духом. Там кухарі варили на все військо вечерю: куліш з таранею та
галушки з олією.
Смачно повечерявши, Василь простягся на теплому від сонця та
м'якому, як пуховик, піску й незабаром заснув.
Вечірня зірниця погасла, темно-блакитне небо вкрилося блискучими
зірками, з-за плавні виринув місяць, і ніч оповила землю таємною
темрявою й покоєм. Стомившись за два дні на байдаках, козаки один по
одному полягали спати, й ще задовго до перших півнів понад річкою вже
не чути було людського гомону.
Не спав тільки запорозький кошовий Лях з старшиною. Не до сну було
завзятому козакові, коли Військо Запорозьке доручило йому під тяжку
годину свою долю. Він звелів пригнати з степу паланочний косяк і
вирядив у бік Січі сотню вершників на чати, по всіх же паланочних
пекарнях загадав пекти на військо хліб.
У паланці новий отаман знайшов усього чимало: і грошей, і харчів,
і зброї, а проте, він усе ходив невеселий: його турбувало те, що на
військо не вистачало годящих для моря байдаків.
Вже проспівали перші й другі півні, а Лях усе ходив замислений
понад берегом, заздро поглядаючи на турецькі кораблі, бо на тих
кораблях так зручно й безпечно можна б перевезти військо, коли б ті
кораблі були запорозькі.
На другий день Василь прокинувся під той час, коли сонце випливало
з-за кучерявих верб плавні. Очерет давно вже не спав, а запорожці
клопоталися побіля байдаків, разом поглядаючи в бік Дніпра, де з-під
хвиль виникали плоти з рештою Запорозького Війська.
Скоро назустріч товариству до берега прийшов кошовий і наказав
привести до себе паланочного полковника. Через кільки хвилин до берега
під вартою двох козаків наближався старий запорожець. Він був дуже
гладкий та череватий, але, невважаючи на те, пишні сиві вуса,
замотаний за вухо оселедець та спокійний погляд очей надавали його
постаті поважний вигляд.
- Глянь на Дніпро, неймовірний! - сказав Лях засмученому
полковникові. - Чи ти бачив коли, щоб Військо Запорозьке ходило в
походи плотами?
Полковник зблід на виду й скрикнув з розпукою:
- Ой Боже наш... Боже милосердний! Краще було б тобі, отамане,
вкинути мене вчора в Дніпро, аніж дати дожити до цієї нещасливої
години! Пробач мені те, що я тобі вчора не повірив, та візьми й мене з
собою на Дунай, - вірним побратимом тобі буду!
Почувши таке, паланочні козаки, що знали свого полковника за