та протоки великі зграї лебедів, гусей, лелек, баб[11] та чайок; коли
ж піднімалися злякані качки, то заступали світ сонця безліччю своїх
крил.
За герготанням озерної птичини не можна було розмовляти, від
скрекоту ж, цвірінькання й співу горішнього птаства прямо у вухах
лящало... Під дубом удудукав чубатий хорошун одуд, на розлогих віттях
верб буркотіли ніжні горлиці, а високо по деревах голосно скрекотіли
сині, червонокрилі ракші та рябі, довгохвості сороки... I все те
птаство кидало свою веселу роботу й нишкло на кільки хвилин тільки
тоді, коли понад деревами шуміли крила шуліки або з-під блакитного
неба вчувався клекіт голодного орла.
- Невже, Господи, ми навіки покидаємо цей рай? - з нудьгою в серці
спитав Гнат.
Не діждавши від брата відповіді на своє питання й почувши згодом,
як кувала зозуля, він згадав свої дитячі літа й звернувся до зозулі:
- Зозуле, зозуленько!.. Чи побачу я ще знову Великий Луг?
Зозуля обізвалася ще один раз і полетіла в осяяну теплим сонцем
далечінь. Весела пташка не розуміла того, що Великий Луг покидають
його давні хазяїни. Не гадала вона про те, що прийдуть сюди нові
хазяїни - неситі чужинці; що тим чужинцям не болітиме серце за Великим
Лугом, як його дітям-запорожцям; що повибивають вони птахів та звіра,
покалічать залізними гаками рибу, повирубують одвічні дерева, а високі
трави витолочать гуртами товару та кіньми й переведуть непорушний до
того Великий Луг, красу Запорожжя, в сипучі піски... Не розуміла
зозуля всього того й полетіла, весело кукуючи, шукаючи собі десь
любого подружжя.
Козаки йшли один по одному й, посуваючись повагом на захід сонця,
простяглися довгою стьожкою. Часто на шляху їм траплялися зарічки й
затоки. Неглибокі зарічки вони переходили бродом; коли ж протоки були
глибокі, то доводилося рубати дерева, перекидати їх, по кільки в ряд,
з одного берега на другий і псреходити по них над водою. Траплялося й
так, що зарічки були такі широкі, що перекинути дерево з берега на
берег було неможливо; тоді доводилося рубати кілька десятків колод і,
спускаючи їх на воду, в'язати одну до однієї, аж поки такий живий,
плавкий міст досягав другого берега.
Усе це брало багато часу й сили й, одійшовши від Січі за ввесь
день не більше, як милю, козаки надвечір, стомлені вкрай, стали в
плавні на ніч.
Ранком другого дня запорожці знову пішли на захід сонця й через
невеликий час натрапили на такий великий зарічок, що зробити на ньому
міст було б уже зовсім трудно.
- Доведеться в'язати тороки! - звернувся Петро Рогоза до
полковника.
Калниболоцький був тієї ж думки.
Козаки зрубали кільканадцять верб, обрубали їм гілки, стягли на
воду й позв'язували лозою по чотири верби до ряду. Далі наклали на ті
верби впоперек ще рядок дрючків, і тороки були готові. Всякий такий
торок держав десять козаків, і вони, одпихаючись довгими палями,
почали переїздити на другий бік.
В першу чергу полковник звелів перевезти кухарів з таганами, щоб,
поки переїдуть усі козаки, вони встигли виготувати обід.
Побачивши, що справа затягнеться надовго, Гнат, щоб не гаяти марно
часу, набив рушницю й пішов полювати. Ходити було недалеко: побачивши
ступнів за сто очерет, молодий козак угадав, що за очеретом є озерце,
й повернув до нього. Нелегко було продратись крізь рясний очерет,
переплутаний колючою ожиною, а все ж таки Гнат ламав його й посувався
далі, спускаючись до води.
Одхиливши останню стіну очерету, Гнат скам'янив з дива. На озерці
майже не знать було води - вона вся була вкрита качками, гусками,
лебедями й іншим озерним птаством. Вся дичина майже не полохалась, і
тільки ті качки, що були ближче до берега, побачивши нееподіваного
гостя, трохи одпливли від нього.
Гнатові було соромно стріляти, коли дичина була так близько, що її
можна було брати руками або бити кийком; до того ж його увагу звернули
на себе водяні свині[12], що цілою родиною, з дітьми, розташувалися на
березї. Ці незграбні, невеликі тварини з не то поросячими, не то
качиними носами й широкими, мов лопаточки, хвостами, одягнені в дуже
коштовне хутро, чіплялися пазурами своїх коротеньких лапок за коріння
верби, обмите водою, вилазили на них з води, перекидалися через
голову, бавилися з дітьми й знову падали в воду. Тут же недалеко, під
корінням верби, сиділа видра з видрюком і смакувала молоденькі