по коней - візьми й мене з собою!
Петро не зразу згодився, бо боявся, що Гнат необережністю зіпсує
йому справу. Гнат угадав думки брата й образився:
- Ти, здається, досі маєш мене за молодика? Забув, що я вже козак!
- Козак то ти козак, та тілько ще зелений. Ну, та нехай уже
візьму, тільки ти гляди: роби тільки те, що я робитиму.
Брати пішли попід скелями Саксагані в бік Кривого Рога. Що далі
вони йшли, то скелі все нижчали, й через півгодини козаки були вже в
долині, де вдень паслися коні драгунів. Коні були й зараз тут, бо
козаки почули їхнє пирхання. Треба було тільки роздивитись, де були
вартові, щоб обміркувати, як досягти своєї мєти.
За темрявою ночі нічого не було видно, й, тільки видравшись на
бугор, Петро побачив далеченько в степу багаття, а біля нього кільки
драгунів, що, сидячи колом, раз у раз підкидали руками вгору, неначе
били щось на землі.
- Гуляють у карти, - пошепки сказав Петро братові, зійшовши до
нього в берег. - Ото я їм зараз висвітю фильку!
Петро роззувся, підкачав штани й поліз у осоку. Те саме зробив і
Гнат. Брати продиралися поміж осокою, ховаючись і від вартових, і від
коней, щоб їх довчасу не налякати. Одійшовши сот три ступнів, вони
вийшли тихенько в берег поміж коні й почали відрізняти від косяка
чималий табунещь, а зробивши це, разом, по гаслові, завили у ввесь
голос, підроблюючись під вовків.
Коні шатнулися в усі боки. Одлучений табунець побіг понад річкою
од Орлячого Гнізда, більшість же метнулася прямо на вартових і трохи
не потолочила їх копитами, так що ті погубили й карти й, ледве
зрятувавшись, побігли в степ переймати коней.
Брати спокійнісінько пішли за тими кіньми, що побігли до
козацького табору, обізвалися до них голосом, заспокоїли їх і,
скочивши на двох коней верхи, погнали косячок у півсотні коней до
табору.
Прокинувшись від тупотіння коней і довідавшись про вчинок свого
осавула, Калниболоцький дуже гнівався й вимагав од Петра, щоб той :
зараз же одігнав коней геть од козацького табору.
- Ти збожеволів? - гримав він на осавула. - Драгуни зараз
шукатимуть коней і натраплять на наш табір. Чи не хочеш ти, щоб
пролилася братня кров після того, як усе товариство в Січі стало на
тому, щоб її не проливати?
- Ніякої небезпеки немає! - заспокоював його Рогоза. - Досить нам
зразу підняти військо й перейти до Гайдамацького байраку - й не то що
драгуни, а й сам дідько там нас не знайде! А півсотні коней під час
походу стануть нам у великій пригоді.
Потроху речі осавула заспокоїли полковника, й, згодившись на тому,
що можливо й коней узяти, й не виявити себе драгунам, він звелів
піднімати козаків і рушати до Гайдамацького байраку.
VI
Гайдамацький байрак[17], що до нього зараз мали йти запорожці, був
за дві години ходу від Орлячого Гнізда. Увійти в нього можливо було
тільки з річки Саксагані, бо далі од неї, обабіч байраку, стояли
височенні сторчові скелі. У самому байраці була така густа дубова
пуща, що навіть у південь у байраці не видно було сонця. В скелях
байраку було багато печер, і деякі з них були такі великі, що в кожній
можна було сховатись десяткові козаків; а одна печера так широко
роззявилася, що в неї запорожці становили коней і вона так і звалася:
«стайнею»[18].
За часів Коліївщини цей байрак давав гайдамакам дуже захисний
притулок, бо в ньому не тільки було безпечно переховуватись, але й
зручно було оборонятись од ворогів з невеликою силою; чотири ж криниці
з холодною й прозірною, як сльоза, водою давали можливість витримувати
в байраці навіть облогу.
До цього-то байраку, хоч він і не був козакам на шляху, повів
тепер осавул Рогоза запорозьке товариство, а щоб драгуни не знайшли
козаків по слідах, вони пішли берегом річки; по каміннях; вершники ж
побрели водою вгору річки, й хоч усі посувалися повагом, а все-таки,
поки почало світати, військо вже втяглось у Гайдамацький байрак.
Розбуркане серед ночі товариство тепер не хотіло спати й почало
біля струмочків оббанювати свої помуляні під час довгого походу ноги
холодною водою. Тут, у цьому байраці, всі козаки почували себе наче в
своїй хаті, бо мало не всякому з них траплялося бувати тут не один раз
і по волі, й по неволі. Вони вітали байрак, як рідного батька, й
весело розташовувалися попід гіллястими дубами.