Полковник, посадовивши вартових по дубах, покликав до себе всіх
кухарів та пекарів і загадав їм варити обід та пекти хліб, бо печеного
хліба лишилося обмаль.
Гнат дуже зацікавився бачити, як то пекарі зроблять по бажанню
полковника, коли немає печей, і пішов слідом за старим січовим пекарем
Драньком.
- Як же, діду, ви пектимете хліб, коли немає печі?
Дранько був старий козак, що побував уже на своєму віку з шаблею в
руці на Чорному морі, й за морем, і в Криму, й у Польщі, й у Волощині.
Пекарем же він став не з своєї охоти, а через те, що в бойовищі йому
було вибито праве око. Глянувши на Гната своїм осиротілим оком трохи
посміхувато, Дранько відповів:
- А ти, козаче, допоможи мені назбирати хмизу, так я тобі й
покажу, як пекти хліб без печі.
Гнат охоче взявся збирати хмиз і приніс Дранькові добрий оберемок.
- Куди вам, дядьку, хмиз?
- Он до тієї печери! - показав пекар на печеру, що з захисного
кутка байраку вишкірилася на них своєю невеликою темною пащею з-під
високої скелі. - Та ще, будь ласка, сину, - додав Дранько, - зроби
деркача з довгим держаком та вимети печеру, а я тим часом зроблю
лопату.
Гнат кинув біля печери хмиз, зробив деркача й почав вимітати з
печери листя, камінці й усяке сміття. Деркач у глибині печери чіплявся
за щось непорушне, та козак не звернув на те уваги, гадаючи, що то
камінь, і докінчив свою роботу.
Упоравшись, він почав оглядати байрак.
Перш за все його здивувало, що скелі по байраку тільки зверху були
сірі, по щілинах же й там, де з скель повипадало каміння, виявлялося,
що мало не всяка скеля мала різний колір: були скелі руді, жовті,
жовтогарячі й червоні[19]. Тут же, поруч з тими скелями, стояли
блискучі скелі, часом сині, як море, а часом руді, як іржаве залізо.
Ці скелі були міцніші від інших, проте, від повітря й вони подекуди
кололися й осипалися грудками, важкими, як справжнє залізо[20].
Більше години Гнат роздивлявся по скелях і побіля криниць, де теж
було чимало різноколірових камінців. Він дивувався на незвичайні скелі
байраку, яких ніколи не бачив, але не розумів, у якій пригоді ті скелі
можуть стати людям.
Утомлений і задуманий, Гнат вернувся до печери, що її причепуряв,
і сів на скелю, дожидаючи Дранька. У байраці було захисно й любо.
Рясні велетні-дуби сплелись угорі пишним кучерявим віттям так щільно,
що зробили над байраком густу зелену стелю, а високі скелі, що
товпилися до байраку, неначе підпирали ту стелю з двох боків. Вогке
від холоду повітря стояло в байраці нерухомо. Десь близько від Гната
заходився голосною піснею соловейко, а вгорі, над зеленою стелею, під
ясним промінням сонця, вчувалося щебетання іншого співочого птаства.
Сюди, на дно глибокого байраку, те птаство не залітало, й тільки жваві
ластівки, що цілими зграями з веселим гомоном крутилися тут,
приліпляючи до скель свої дивовижні гніздечка, звеселяли похмуру тишу
Гайдамацького байраку.
Таємна темрява байраку викликала в молодого козака потребу почути
голос людини, й непомітно для самого себе він заспівав:
Ой, не шуми, луже, зелений байраче, Не плач, не журися, молодий
козаче. Ой, не сам я плачу, плачуть карі очі, Що нема спокою ані
вдень, ні вночі: Сусіди близькії - вороги тяжкії, Не дають ходити,
дівчину любити...
Сумний голос пісні оповив Гнатові душу журбою. Він почув себе
самотнім, і в голові його встало питання: «Що ж далі? Невже весь вік,
до смерті, блукати по степах та по гущах плавень?»
Молодому козакові було любо козакувати, але з серця озивався
голос, кажучи, що сього ще не досить. Душі бажалося ще чогось
іншого... Хотілося хоч на який час відпочити... хотілось поєднатись з
кимсь душею... хотілося кохать.
На очах молодого козака веселі ластівки так любо парувалися й
спільно будували свої кубелечка... Чому ж козак повинен бути самотнім
усе життя? Гнат зрозумів, чого йому треба, й з рішучістю в голосі
доспівав пісню:
Я ж буду ходити і буду любити.
Ще й за себе візьму - буду з нею жити!
Тільки під віттям дубів змовкли останні згуки журливої пісні, як
молодий козак, зляканий, раптом схопився з скелі: з пащі печери
вилізла й ішла просто на нього молода, років чотирнадцяти, дівчина.
Біла, мережана сорочка її, так само як і спідниця, були закалякі в
руді від фарби стін печери, гарненьке кругленьке обличчя було
заплакане й укрите курявою, блискучі ж, як самоцвіти, карі оченята