козацький ватажок все пильніше придивлявся до далекого обрію, неначе
намагався навікн заховати улюблений степовий краєвид у своєму серці.
Нарешті Гнат наважився порушити тишу:
- Батьку полковнику, адже гомонять, що й на Дунаї нам добре буде
жити...
Калниболоцький глянув на молодого козака поглядом, повним теплого
жалю:
- Ти ще молодий, сину, й жити тобі на світі ще багато. Так знай,
що другої України на світі немає. Воюючи з полками, з волохамн,
угорцями й турками, я багато бачив земель аж до Німецького й
Середземного моря. Добре я знаю всю Цесарщину[24], був навіть у
Франції, бо за гроші наймався до французів воювати їхніх ворогів, а
скажу тобі, що такого любого та веселого краго, як наша Україна, ніде
я не бачив. Знаю я й Дунай ввесь - добрі на ньому плавні, гарні озера
й лимани, але степу біля нього немає. Людей побіля нього рясно, як
біля моря піску, - ніде нам буде там коней випасати, а про таку волю,
як отут у нас за Запорожжі, там ми забудемо й згадувати. Так-то, сину
мін, - докінчив Калниболоцький, - на Дунай мандруй, а Україну на серці
май.
Полковник повернув коня й хотів з'їздити з могили, але крутобока
могила лякала його коня своєю високістю, і він упинався й хріп. Щоб
допомогти полковникові, Гнат зскочив з свого коня, позав'язував обом
коням очі й звів їх з могили за уздечки.
Осавул з чатівниками був уже далеко, й Гнатові довелося їх
доганяти. Гнатів Арап вихором побіг степом, розхиляючи на обидва боки
високу траву, що була йому по саму шию, - тільки будяки-велетні, з
їхніми гострими колючками, що мов дерева, випиналися з трави своїми
червоними, дебелими головами, Гнат обережно обминав, щоб не покалічити
тими будяками коня.
У південь на одному з кряжів безкрайого степу Петро наглядів косяк
тарпанів, і йому схотілося, щоб товариство поласувало тарпаниною.
- Бачиш, Гнате, тарпанів? - вдався він до брата.
- Бачу. Добре було б піймати хоч одного.
- Вловиш їх, якраз? - посміхнувся Петро. - Вони бігають, як вітер.
От біжи та збери до мене половину задніх чатівників. Будемо полювати.
Петро почав порядкувати козаків до полювання. Він звелів Гнатові
та ще двом козакам віддати своїх коней товаришам і залягти з рушницями
разом з ним у траві. Останні козаки розбіглися в ліву й у праву руку,
й скоро всі зникли з очей. Вони оббігли тарпанів далеко стороною й
почали навертати їх на стрільців. Злякані тарпани всім косяком
кинулися саме в той бік, де зовсім непомітно у високій тирсі лежав
Петро з товаришами.
Скоро Гнат почув неначе гудіння вітру. То наближався косяк диких
коней, і скоро земля застогнала від тупотіння кількох сот копит. Ще
хвилина - й коні потолочуть стрільців так, що й сліду їх не
лишиться...
Коли косяк тарпанів наблизивсь, Петро підвівсь на одне коліно, щоб
можна було бачити коней, і підвів до плеча рушницю. Те саме зробив
Гнат і останні товариші.
Козацьке око метке: вибухнули чотири постріли - й чотири тарпани,
підкинувшись на дибки, з жалісним іржанням упали на траву, б'ючись у
смертельних корчах.
З жахом метнулися останні тарпани від зрадливого місця, де стеряли
своїх товаришів, і, розбившись на два косяки, зникли з очей за
буграми.
Гнат наблизився до вбитих коней. Вони вже сконали й лежали
нерухомо. На зріст вони були менші за свійських коней, масті вони були
мишастої, копита мали величенькі й розрепані, в усьому іншому ж були
як звичайні коні.
- Чому їх не ловлять та не привчають до господарства? - вдався
Гнат до брата.
- Не виживають вони в неволі, - відповів той. - Тільки ти прив'яжи
його, так він все поб'є й потрощить копитами навкруги. Себе понівечить
і або відірветься, або знесилений упаде й не їстиме, аж поки й сконає.
Козацтво зраділо здобичі. Тарпанина була далеко смачніша за
конину, запорожці ж з Базавлуку не їли м'яса, й через те всі охоче
заходилися поратись біля тарпанів. Не минуло й півгодини, як їх
оббілували, випустили з них кендюхи, порубали м'ясо на шматки й
навантажили на скількох коней.
Проте з обідом довелося сьогодня чекати вечора, бо за ввесь день
запорожці не здибали й ріски води. Тільки надвечір осавул привернув до
Вербової балки, де з давніх часів знав декілька джерел.
Стомлені згагою, коні здалеку почули воду й почали іржати,
прибавивши ходу. Вершники спустилися в балку й легко зітхнули в