холодку під вербами. Проте поїти коней з джерел було неможливо, бо
вода вибивалася з-під землі дуже маленькими цівками.
Здавалося, що коні мусять загинути від згаги, але осавул Рогоза
вже не вперше ходив Диким Полем і знав, як зарадити справі.
- Лопати сюди давайте! - гукнув він до козаків, що везли вагу. -
Копайте криниці!
Обережно козаки повикопували на джерелах криниці, й поки
підтяглося до балки все військо, води по криницях набігло вже стільки,
що можливо було брати її відрами на варево та наиувати з них коней.
Скоро запорожці розташувались у балці на ніч і почали збирати
паливо та варити обід, чи - краще сказати - вечерю, бо вже сідало
сонце.
Управившись біля свого коня, Гнат пішов шукати Катрю. Всі
неузброєні козаки стояли окремим невеликим табором, і Гнат побачив
Катрю з її матір'ю під захистом верби. Наблизившись, він занепокоївся:
у дівчини з ноги точилася кров.
Проте Катря глянула на Гната весело:
- Я сьогодня ще тебе й не бачила!
- Що ж це в тебе, Катре? Це ж тобі болить?
- Та воно не дуже болить, - одповіла дівчина.
- Це вона, бідненька, ще давно зіпсувала собі ногу будяками. Воно
було й загоїлось, а оце сьогодня ввесь день ішла, так пораза знову
роз'ятрилася.
Гнат приніс води, й Катрина мати почала оббанювати дочці поколоті
й порепані у кров ноги. Гнатові заболіло серце: козаки всі у добрих
чоботях або сап'янцях, а він ще й верхи на коні сидить, бідна ж
дівчинка нівечить собі босі ноженята.
- Ой, шкода ж мені тебе, Катре! Отже завтра візьму я тебе на свого
коня! Катря засоромилася:
- Нізащо не сяду до тебе!
- Чому не сядеш? - обізвалася мати.- Дай, Бог, здоров'я козакові,
що пожалів тебе. Як їхатимеш конем, то й ноги загояться.
Увечері Гнат почав просити брата, Іцоб той призначив йому їхати не
в передніх чатах, а в задніх, бо йому треба підвезти хвору дівчину.
Осавул зразу навіть розсердивея й нагримав на брата, що він вигадує
такі дурнкці, але коли Гнат повів його й показав ноги дівчини, Петро
дозволяв йому везти Катрю, хоч суворому козакові те було й не до
вподоби.
З радощів Гнат майже всю ніч не спав і, вставши досвіта, почав з
свого жупана та з черпака намощувати сідельце для Катрі.
Коли козаки почали виступати й Гнат приїхав но Катрю, вона
змагалася, соромлячись сідати до козака, але мати силою підвела її до
Гнатового коня, а Гнат, нахилившись з сідла, мов пір'їну, підхопив її
руками й посадовив поперед себе так, щоб вона, сидячи до нього боком,
мала можливість держатись рукою за луку сідла,
Од Вербової балки запорожці ще йшли Диким Полем п'ять день, не
побачивши за ввесь час ні одної оселі й не здибавши ні одної живої
душі. Тільки тарпани, вовки, сугаки, лисовини, зайці, тхори, бабаки та
сурки шмигали повз козаків та ще орли, дрохви, журавлі, хохітва та
великі табуни куріпок і перепелиць, сновигаючи в повітрі, були
свідками їхньої мандрівки. Всі ці свідки були мовчазні, й тільки
дрібненькі жайворонки своїм любим, лагідним співом розважали засмучені
душі козаків, нагадуючи їм про рідну Україну.
Запорожці посувалися дуже помалу, й найбільше через те, що січовий
образ святої Покрови був великий і важкий, козаки ж мали за гріх
навантажити його на коня, а ввесь час несли його посередині на руках.
Гнатові довга подорож була дуже мила, й він тільки й хотів, щоб
вона протяглася якнайдовше. Щодня він садовив Катрю біля себе на коня,
розповідав їй про своє хлоп'яче життя й про свої походи з полковником
Порохньою й слухав оповідання дівчини про життя в Гарді й про те, який
їй жаль за курчатками, що сама вона їх доглядала й вигодовувала, а
москалі як прийшли, так зараз половину та й порізали.
Як тільки військо ставало таборам, Гнат зараз віддавав Катрю
матері й клопотався, щоб їм було чого їсти й пити. Врешті дівчина
звикла до Гната, мов до рідного брата, й хоча уже й ноги її
позагоювалися, вона все-таки сідала до Гнатового сідла.
На шостий день біля річки Мертві Води запорожці здибали ще шістьох
козаків Буго-Гардівської паланки, що мов вовки, ховалися поміж скелями
й тервиками. Від цих утікачів отаман довідався, що в Гарді стоять два
повки драгунів, а в Соколах - донців і що скрізь річкою Бугом стаять
кордони поміж турецькою й російською державами.
Обміркувавши становнще разом з старішими козаками, Калниболоцький
зважив за найліпше й на цей раз якось «москаля в шати вбрати», себто