деревом простягся й заснув міцним сном, тримаючись однією рукою за
свою шаблю, щоб, боронь Боже, хто-небудь ненароком її не взяв.
Коли, відпочивши, він прокинувся, сонце було вже височенько. На
галявині купами сиділи й лежали козаки, снідаючи тим, що кому Бог
послав. Удалечині стукотіли сокири та коли-не-коли чути було, як
голосно тріскотіли, ламалися й з великим шумом падали на землю
підрубані дерева.
- Добре, хлопче, спав! - почув Василь біля себе голос Очерета. -
Час уже й снідати.
- Не поїхали ще? - злякано схопився Василь на ноги.
- Ні! Он чуєш: рубають дерева. То лагодять плоти, бо товариства
прибуває сила, а байдаків не вистачить і на половину.
- Коли ж попливемо?
- Тоді, як збереться все товариство з Великого Лугу. Мабуть, так,
що аж уночі.
Василь умився біля недалекого озерця, витерся коміром сорочки,
з'їв хліба з салом і попросив Очерета, щоб піти туди, де роблять
плоти.
Вони пішли протолоченою за сю ніч між лозою й очеретами стежкою й
через півгодини побачили поміж деревами річку. То була велика протока
Сисина, що сполучає Підпільну з Дніпром. Берегом понад річкою
вовтузилися напівроздягнені козаки. Дехто з них рубав дерева, інші,
взявшись гуртом, тягли ті дерева у берег і спускали на воду, треті -
обламували з порубаних дерев віття та різали лозу на скрутні, а
останні, зовсім уже голі, бродили в воді, перев'язуючи колоди тим
віттям, що їм кидали з берега. Декільки плотів стояли вже біля берега
прив'язані до пнів, посередині ж річки сновигало багато всяких човнів.
Ті човни пособляли перетягати плоти й перевозили на той бік Сисиної
тих козаків, що мали йти з Калниболоцьким суходолом.
Василя дуже зацікавила справа з плотами, й він, доручивши свою
зброю Очеретові, взявся підтягати гілки й лозу й кидати їх на воду.
Він працював по щирості й скоро знову схотів їсти.
- А чи кухарі ж є в плавні? - спитав він Очерета. - Чи скоро
будемо обідати?
- Не буде сьогодні обіду, - одповів дід. - Хоч кухарі й є, а
проте, осавул не дозволив розпалювати багаття, щоб з московського
стану не побачили диму та не довідалися про нашу мандрівку. Бери знову
хліба, а в мене в торбі знайдеться тараня та огірок.
Старий і малий сіли під кущем обідати, й той обід здавався
Василеві найсмачнішим за все життя.
Надвечір до Сисиної почали знову прибувати запорожці з Січі.
Побачивши поміж ними свого приятеля, старого діда Лимаря, Очерет
обізвався до нього:
- Що ж це ти, Охріме, казав, лишишся в Січі, а опинився тут?
- Була думка лишитися, - з нудьгою в старих очах одповів Охрім, -
та несила!
- А що сьогодня в Січі?
Старий січовик сів до гурту й почав оповідати, неначе зрадівши, що
є з ким поділити своє пекуче горе й полегшити свою душу.
- Бодай мені не казати, а тобі не чути! Сьогодня московський
генерал Текелій знову покликав Калнишевського, та ще писаря й суддю,
та, закувавши всіх у кайдани, вирядив під вартою до Москви.
- Невже тому правда? - скрикнув не в собі Очерет. - Може, то люди
брешуть?
- Сам з башти бачив власними очима, бодай вони мені посліпли, як
кошовий, від'їжджаючи з московського стану на Самарський шлях, на
возі, оточеному донцями, обернувся до Січі й перехрестився на святу
січову Покрову, а коли він хрестився, так на руках у нього й заблищали
кайдани.
Сльози заступилй світ обом старим запорожцям, і хоч дрвго вони ті
гіркі сльози ковтали, намагаючись сховатись з ними від людей, а врешті
вони таки покапотіли пекучою росою на їхню одежу.
- Ой, тяжка кривда! - зітхнув Очерет.
- Слухай, далі що було... - повів знову Лимар. - Прислав Текелій у
Січу своїх полковників з наказом, щоб усі ми, курінь по куреню,
виходили за окопи й складали свою зброю до його ніг. Себто, щоб
власними руками віддали те, що нам найдорожче в світі - нашу єдину
втіху!
- Та це вже знущання! - скрикнув Очерет. - Що ж козаки?
- Хто виносив, а хто - кинувся тікати сюди. Коли я, мов злодій,
ховаючись попід кручами, тікав од безчестя з Січі, з своєї власної
хати, сюди, в пущу, де живуть тільки звірі, у військовій скарбниці вже
хазяйнували якісь блискучі невідомі генерали, а донці громили святу
Покрову й рубали на шматки срібні царські врата!
- Ой, не кажи далі! - з мукою в голосі скрикнув Очерет. - Нащо,
Господи, попустив ти мене дожити до цієї нещасливої години!
- Не плачте, тату! - кинувся до Очерета Василь, обхопивши його