ности, зісталась відгомоном ріжних заходів коло притягнення до своєї віри нашої людности. Дійсно, маємо звістки про місію католицьку до кн. Ольги, про побут на дворі Володимира, звісного місіонера Войтіха Адальберта і под. Але найбільшу енергію і запопадливість коло защіплення Руси своєї віри виявив уряд візантійський, сподіваючись тим способом не тільки зробити кінець її нападам на візантійські землі, але й узяти під свої впливи і в тім мав успіх.
Можна думати, що такі заходи робились уже підчас перших звісних нам переговорів, в 830-х рр., та про них ми не маємо ніяких подробиць. Але що при переговорах, поведених з Русию, після голосного нападу її на Царгород в 860 р. була вислана місія з релігійними завданнями, се нам звісно на певно. Здогадно, але не без правдоподібности її ототожнюють з місією св. Кирила до Хозар, оповідженою в т. зв. панонській лєг'енді про Кирила і Методія. Певно в кождім разі знаємо, що візантійський двір не пожалував засобів, ні богатих дарунків в золоті та ріжних дорогоцінних візантійських виробах для «руської старшини», і місія осягнула визначні успіхи: не тільки уложено з Русию користні для Візантії трактати, але й охрещено богато старшини (при сім оповідається легенда, нераз повторювана в церковній літературі при ріжних оказіях: щоб переконати своїх руських слухачів в святости християнської віри, грецький проповідник на їх очах вложив євангеліє в розпалений огонь, і коли книгу потім винято з огню цілою, се чудо зробило таке вражіннє, що богато Руси охрестилось; маємо сю сцену представлену на візантійських мінятюрах). Для охрещених настановлено єпископа, себто положено початок руській церкві. Стільки кажуть сучасні візантійські джерела.
На місці про се не лишилось сливе ніякої традиції, хіба що неясна память в згаданій церковній уставі Володимира про початки київської єрархії за часів патр. Фотія — сучасника тої місії 860-х рр., та християнська церква на гробі київського князя Аскольда. Що діяльність місії розвинулася в Київі, і тут мав пробуток той поставлений нею єпископ,
31
в сім майже нема сумніву. Але в Київі не лишилось памяти про се. Знаємо тільки, що в першій половині Х-го віку в Київі було вже чимало християн в вищих тутешних кругах: серед дружини і княжого двору. Бачили ми, що трактат з Візантією 944-го р. спеціяльно рахується з християнською частиною «Руси» й уставляє для неї окрему процедуру заприсяжання трактату в київській церкві св. Ілі, окремо від Руси поганської. Княгиня Ольга, що скоро потім стала рег'енткою Київської держави, вела зносини з католицьким німецьким двором і православним візантійським в церковній справі і в тодішній емуляції церкви східньої і західньої прилучилась кінець кінцем до східньої грецької. А її внук і вихованець Володимир, поставивши своїм завданнєм скріпити свою княжу власть повагою і блеском Візантійської імперії, рішив положити основою свого княжого авторітету теж візантійську церковність, котрою підчеркувала свою святість і божеське походженнє влада імперії. За її прикладом він зробив візантійське християнство державною релігією Руси і наказав підданим хреститись.
Як бачймо, візантійська церковність мала змогу здобути собі до того часу прихильників і вірних не тільки на чорноморськім побережу, але і в головнійших центрах північної України. Але з перших 150—160 літ після Фотиєвої місії ми зовсім нічого не знаємо про сю руську церкву. Перші принагідні звістки про руського архієпископа в Київі походять доперва з часів по смерти Володимира — хоча джерела дуже близькі до нього часом, говорять в дуже сильних виразах про його енергійні заходи коло християнізації Руси й організації церкви. Київська літопись, котра так величає сі його заслуги, про київську митрополію починає говорити тільки від засно- вання Ярославом нової київської катедри св. Софії та його заходів коло розвитку освіти і книжности, після закінчення усобиць, що виникли після смерти Володимира.
Така маломовність про початки Руської церкви тої самої літописи, яка так богато уділяє місця, як раз церковним справам в пізнійших часах, виглядає дуже дивно, і дослідни-
32
ии ломили собі голови, шукаючи правдоподібного пояснення сеї мовчанки. Висловлялись здогади, що, мабуть, в перших початках Руської церкви були якісь обставини неприємні для царгородського патріархату і його поставленників на Руси. Патріархат стремів до того, щоб поставити Руську церкву, себто київську митрополію, в повну і абсолютну залежність від себе, і се йому в другій половині XI віку вдалось вповні, як побачимо. Отже деякі дослідники здогадувались, що коли се патріархатови вдалось, з київської літописи, під впливом митрополитів Греків та їх прихильників повичеркувано все, що говорило про инакше становище Руської церкви в часах попередних. Одначе сьому здогадови противиться се, що в літописи в цілости зіставсь якраз факт, який дуже проречисто говорив про змагання до єрархічної незалежности від Царгороду, батька династії і прославленого патрона церкви Ярослава: розумію поставленнє з його волі митрополитом Іларіона собором місцевих єпископів в 1051 р.