Отже проповідь ортодоксальної виключности на українськім г'рунті не осягнула того успіху, якого дійшла потім
37
на ґ'рунті московськім. Очивидно, широкий культурний контакт з світом східним і західним і знайомість з ріжними релігійними доктрінами перешкодила сьому.
Не богато більше зробила візантійська єрархія на нашім ґ'рунті в своїх обовязках «державної церкви», взятих нею на себе перед урядом, що організував сю церкву й віддав їй її провід. Нема сумніву, що Володимир пересаджував на Русь візантійську церкву як складову частину візантійської дер- жавности і візантійській єрархії, призвичаєній до такої ролі у себе дома, зовсім натурально було повести таку ж тактику офіціяльної церкви і на Руси. Вона дивилась на візантійського імператора як на зверхника Руси, на руських князів — як на його васалів. Як візантійський імператор був протектором і фактичним зверхником церкви в Візантії, така ж роля, на їх погляд, припадала руським князям в їх володіннях: се було не тільки їх право, але й обовязок. В усіх випадках єрархія відкликалась до їх опіки і помочи, накликала до ріжних розпоряджень чи репресій в інтересах церкви, за те признавала за ними право голосу і діректив в церковній адміністрації, а за собою обовязок всяко підтримувати авторитет влади, як богоуставленого інституту, повагу князя, як божого помазанця. Духовенство запроваджує молитву за князя в церкві, наказує вірним молитись за нього в молитві домашній, непошанованнє власти вважає непо- божністю. Ріжні перекладені з грецького і оріґ'інальні писання складані в їх духу наказують «боятись свого князя всею силою, мати страх і любов до властелів». Не кажи, як то кажуть звичайно, «се ж такі люде, як і ми, і від людей родяться», поучує вірних одно з таких писань.
Але знов таки — тільки епіг'они сеї єрархії на г'рунті московськім мали приємність бачити вже защіпленим сус- пільности сей побожний страх перед князями і царями, як чимЬь надлюдським.
В християнізації суспільства в тіснійшім розумінню візантійські духовні та їх виученики найголовнішу увагу звертали на викоріненнє останків поганської віри та обряду,
38
на засвоєннє обряду християнського, на виконуваннє християнського богослужения, приписів що до посту, поміркованості! і законного подружа — в тих кругах людности, розуміється, які стояли в сфері впливів сеї державної церкви. На сучасну людину робить прикре вра- жіннє се завзяттє її до зверхньої форми, при далеко меншій увазі для питань християнської морали, гуманности й любови, котру первісна християнська доктрина висувала як підставу християнства. Для зрозуміння сього напряму церковної політики треба мати на увазі, що в сих віках, по скінченню великої боротьби за ікони, візантійська церква взагалі переживала часи певної яловости, внутрішнього збідніння і з тим — переваги зовнішньої форми над моральним і культурним змістом та хороб- ливого розвою монашого аскетизму коштом ідей солідар- ности та соціяльности. Громадянство, паралельно з тим, підупадало, з культурного погляду, все більше, і супроти нього, під впливами аскетичник течій, у візантійських церковних кругах все більш закорінюється й поширюється погляд, що правдиве християнське життє таки й не можливе «в мирі». За ним треба йти до пустині, до монастиря, до монахів прикладати й вимоги християнського життя в усім їх риґ'орізмі, супроти ж мирян треба вдоволятись мінімальним: принаймні зверхнім додержуваннєм церковного обряду та дісціпліни. Чернецтво в сих часах шириться справді незвичайно: женуть туди людей не тільки аскетичні погляди, але й тяжкі умови життя. До тих, що зіставалися «в мирі», головним побажаннєм ставало — аби вони спома- гали сі оази правдивого християнства — монастирі.
Таж політика, ще безогляднійще прикладається до таких новонавернених варварів, як наші предки. Се «нове стадо Христове» не дуже годують догматикою. Як вищу, правдиву форму християнського життя, рекомендують йому «ангельський образ» і — чернецтво; від мирян же не вважають можливим вимагати богато понад зверхні докази їх покори «ігу Христовому»: дотримуваннє сакраментів, свят,
39
богослужения, посту і милостині — особливо для церков і монастирів.
Вимоги сі ставились не тільки задля спасения душі, але в імя громадського і політичного виховання також. Сею дорогою «нові люде» прилучались не тільки до «Христового стада», світової церкви, але й до громади культурних народів, виходили на рівень християнської суспільности, культурного пожиття і політичного доброго ладу, котрих законодавцем уважавсь «Новий Рим» — Царгород. Щоб зрозуміти імперативність сих вимог, мусимо їх рівняти не до нинішних церковних правил, в котрих нинішнє громадянство таке поблажливе, вважаючи становище супроти них приватною річю окремої людини. їх треба прирівняти до сучасних умов доброго тону, вихованости й культурности, котрим нинішня людина підпорядковується так абсолютно. Церковні вимоги тодішній людині ставила не тільки церква: їх ставила їй держава, і соціяльне становище, почуттє своєї гідности.