Від того часу в Москві ставлено митрополитів собором єпископів, і свячено по одержанню затвердження від вел. князя. В землях українських і білоруських теж вважалось нормальним, щоб митрополита вибирано собором єпископів і православних князів та панів, по затвердженню вел. князем литовським (він же був королем польським звичайно) прошено благословення патріарха і по сім свячено собором єпископів. Але фактично все більше сходило на призначеннє митрополитів вел. князем — королем, почім автоматично приходило благословенне патріарха. Але й така мінімальна залежність від патріархату правительству не подобалась, воно старалось привести свою митрополію до унії з Римом, не вважаючи на опозицію громадянства, і тільки політична лекція з боку вел. князя московського, що під гаслом боротьби против унії на поч. XVI в. зарвав від вел. кн. Литовського добру смугу пограничних земель, змусила його на довший час лишити пляни унії — аж до 1590-х рр. Могло воно за те з приємністю констатувати, що фактично залежність від патріархату зійшла на просту формальність і митрополити в дійсности далеко більш рахуються з волею і бажаннями свого уряду, ніж оглядаються на патріарху. Були то, як уже було зазначено, здебільшого люде досить мало, або й зовсім не церковні, які на єрархіч- них гідностях шукали богацтва і вигоди, гарних доходів з митрополитальних маєтків для себе і своїх служебників. їх господареннє з свого боку теж немало причинилось до загального упадку церковної освіти, дісціпліни і моральности, спричиненого збігом ріжних некористних обставин: крім упадку української державности занепадом аристократії,
54
слабим розвоєм міського життя, переходом під турецьку владу балканських держав — що потягнув за собою загальний занепад візантійсько-словянської культури і т. п.
Перед тим, при кінці XIV і в першій половині XV в., візантійське письменство пережило свій пізний розцвіт, свій «срібний вік» на словянськім і з-окрема нашім українськім грунті. Рух був не стільки літературний, як більше книж- ницький, бо самостійної творчости в нім було дуже мало, а головна енергія виявлялася у відсвіженню старшого книжного запасу, справленню давнійших перекладів, що через кількавікове копіюваннє понабирались ріжних помилок, доповненню його новими перекладами з грецьких первотворів, та незвісними доти словянськими творами, що повстали в инших слов ямських краях, та уставленню одностайної правописи, одним словом — реставрованих) та збогачуванню старшої візантійсько-словянської церковної скарбниці. Першими огнищами сього скромного руху були царгородські та афонські монастирі, де пробували черці з ріжних словянсь- ких країв, в тісній стичности з ученими грецькими книжниками і в можности користання з богатих книгозборів. Особливо «Свята Гора» афонська, шо в XIII—XIV вв. пережила період свого найвисшого розцвіту, як школа відродженого східнього (синайського) аскетичного містицизму, і заразом як найбільший центр теольогічної книжности. Відси сі аскетичні і книжні течії були перенесені до Болгарії, перед її переходом під турецьку владу, в другій половині XIV в. Діяльність болгарського патріарха Евтімія, «великого художника словенських письмен», як його величає ученик, була до певної міри епохою в тодішній словенській книжности, а два визначні представники її — земляки і приятелі Евтімія, Кип- ріян і його братанич Григорій Цамвлак, що були митрополитами у нас при кінці XIV і в першій чверти XV., своїми впливами приложились до його прищіплення і нашим краям здобутків та інтересів, видвигнених сим рухом. В тім же напрямі працювали ріжні учені монахи з наших сторін, які пробували в монастирях царгородських і афонських. Але
55
загалом у нас сей рух не відбивсь так сильно і не лишив таких глибших слідів, як у землях московських: ті зістава- лись іще під непохитними впливами візантійства, наші-ж краї, очивидно, визволялись з-під сього впливу все більше, і всякі його відродження у нас досить скоро переминали. Инші течії все більше брдли гору над сими візантійськими впливами.
Одну таку течію серед вищих, книжних верств українського громадянства XV в. відкриває, або точнійше буде сказати — натякає на істнованнє її — так звана «єресь жи- довствующих», юдаїзантів, що в другій половині того століття була занесена з Київа до Новгорода, знайшла там чимало прихильників, відти перекинулась до Москви і наробила великого розголосу в московській церкві. Процес, переведений там над сими єретиками в 1490 р., закидав їм, що вони не признавали Ісуса Христа сином божим, зневажливо відзивались про нього й Пречисту, не вірили воскресению ні вознесению, не шанували святих, а суботу тримали вище неділі — воскресения. Першим проповідником сеї єреси в Новгороді називано київського «Жидовина Схарію», що був людиною близькою до київського княжича Михайла Олель- ковича і з ним разом приїхав до Новгорода в 1470 р., а потім «з Литви» (себто з земель українських або білоруських) приїхали ще два Жиди, котрі разом зі Схарією навернули, мовляв, на жидівську віру богато Новгородців з духовних і взагалі культурнійших людей.