Напр. назва «коляди», латинських календ, новорічних свят, очевидно була перейнята в стрічах з романізованою людністю і від неї ж прийшли ті уривки римських «сатурналій», новорічних забав, котрими значились сі свята: переходи з дому до дому замаскованих/ їх представлення, танці й усякі жарти, що вони при тім строїли. Вони заховались у нашім колядуванню, водженню кози, представленнях замаскованих, в танцях, що й досі справляються колядниками подекуди (як от на Гуцульщині). Назва «берези» — провідника колядницької ватаги, відповідає балканському (болгарсько-румунському) «бреза», «брезая» — замаскований, яскраво прибраний, і походить, правдоподібно, від тих же сатурналій. Подекуди помітні й сліди новорічної свинки, котру римським звичаєм кололи на сатурналії.
Літнє свято «русалій», згадане в наших старих літописях і досі до держане народнім календарем — від котрого пішли наші русалки, само походить від балканського свята «роза- лії», свято рож, присвячене душам померших предків. Се запозиченнє відбилось і на характері сього народнього свята, що довго був незрозумілим, аж доки не викрилось його балканське походженнє.
Таке саме, очивидно, походженнє поетичних мотивів звязаних з Дунаєм, як рікою рік, символом ріки і води взагалі наших пісень. Міркуючи се ми розуміємо, чому у величальних піснях молодецька дружина, вибираючись в службу до другого пана, пускається не иншою дорогою, а «долі Дунаєм під Царгород».
Уявляємо собі ту обстановку, в котрій повстали несчис- ленні обороти, звязані з виноградом, вином, винним цвітом, виноградними кетяхами, так мало звісними в північній Україні а так популярними в наших старих піснях.
Розуміємо, де складались сі улюблені ними малюнки широкого поля, на котрім видніють несчисленні стоги і копи,
12
і з високих верхів сокіл споглядає на море, оглядає кораблі та веде розмову з дунайським «низом».
Се далекі, припадком заховані, порозріжнювані останки тої широкої хвилі вражінь, образів, ідей поетичних, релігійних, політичних, що влилася до українського життя з тих передових позицій українського розселення, що доступили «моря і сонця» та повними грудьми набрали тут повітря з широкого культурного світу.
Воно запліднило новими мотивами українське духове життє, світогляд ї творчість та охоронило їх від однобічносте Тому й візантийська ортодоксія, до котрої захотів слідом загнати, з політичних мотивів, український нарід княжий київський уряд, не могла опанувати сього громадянства, перед котрим розгорнулась була ся широка перспектива ріжних вір, ріжних моральних і догматичних систем і в них відчулось, хочби й не дуже свідомо, людське — вселюдське.
Народне українське життє не прийняло ортодоксії і зіс- талось на завсігди при певній духовій і релігійній свободі — ширшім погляді на віру і мораль.
ПБРЕД-ХРИСТИЯНСЬКИЙ РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД.
Для пізнання релігійного світогляду української людности з перед християнізації роспоряжаємо трьома категоріями джерел. Одна — се найстарші звістки чужоземних письменників-сучасників про релігію українських племен, сюди ж можна прилучити також згадки в договорах Руси з Греками в X в., перехованих а наших літописях, бо укладались вони, очивидно Греками, відповідно тому, що знали вони про реліґ'ійні погляди Руси. Друга — се згадки наших писаних памяток з християнських часів, де принагідно споминаються старі реліґ'ійні обряди, або називаються ймення давнійших богів: такі згадки маємо в київських літописях, в проповідях, що докоряли людям за заховуваннє старих поганських обрядів, і в поетичних прикрасах «Слова
13
І
0 полку Ігоревім». Третя — се нинішній народній або недавній обряд, в деяких місцях ще й тепер додержуваний з великою докладністю, в иньших записаний в досить свіжім стані в минулім століттю. Кожда з сих категорій має свої сильні
1 слабі сторони, і сама по собі не може дати образу релігійних поглядів української людности взагалі, і спеціяльно того північно-українського розселення, що перестоявши кольоні- заційні завірюхи, видало з себе нинішній український нарід. Але комбінуючи відомости всіх трьох категорій, можна виробити про се приблизне поняттє.
Найстарша характеристика походить від грецького історика VI в. по Хр. Прокопія і говорить про полудневе розсе- леннє. Прокопій інтересувавсь Словенами і Антами і дає такий начерк їх релігійних поглядів: «Вони признають владикою всіх єдиного бога, що посилає блискавку. Жертвують йому коров та всяку иншу жертву. Якоїсь фатальної долі, котра б мала силу над людьми, вони не признають: коли хтось бачить перед собою видиму смерть, чи в хоробі чи на війні, він обіцює за своє життє жертву богови, як що не пропаде, і спасшися, жертвує обіцяне та й думає, що тією жертвою спас собі життє. Шанують річки, німф та деякі иньші божества, жертвують їм усячину, і з тих жертв ворожать собі.