16
ввища представлялись нашим предкам, не набрали індіві- дуалізованих форм, людських подоб, і такі вирази як «діти», «внуки» і.т. под. були властиво тільки поетичними образами. Тих богів, правда, вже представлювано в формі ідолів людської доби: літописець каже, що Володимир поставив в Київі деревляного ідола Перуна з срібною головою і золотими усами; згаданий ібн-Фадлан оповідає, що руські купці молились деревляним ідолам з вирізбленими лицями, подібними до людського. Декотрі дослідники догадувались, що се були новини, які заводились під варязькими впливами; може й так! В кождім разі антропоморфізм, уявлюваннє богів в людській формі, не встиг поглубитись перед христіяніза- цією. Се факт характеристичний і важний, що ми не знаємо у нас ні одної певної богині, божеські образи невтральні і так само нема ні одної певної г'енеальог'ії, бо те, що літописець називає Даждьбога сином Сварога, се він робить тільки підкладаючи світські ймення під ірецьке оповіданнє.
В основі вичислених образів очивидно лежав образ неба-світу-сонця, спільний всім Індо-европейцям ТОЙ «ЄДИНИЙ бог», що про нього говорить Прокопій. Здогадуються, що він носив імя Сварога — котрого то літописець кладе в батьки сонцеви — Даждь-богови. Се імя звязують з індійським пнем свар, що значить небо, сонце і соняшне світло. Огонь називається його сином, або потомком — «Сварожичом». Як сонце, се божество носить імена Хорса і Даждьбога, перше імя правдоподібно зближується з іранським іменем сонця Khorsheti а імя Даждьбога толкується бог-податель (всього добра, розуміється). Виявляючи себе громом і блискавицею, як громовик, воно зветься Перуном, (литовський Перкунас, у західних Словян перун-гром); се імя походить від слова п р а т и-бити: біг що бє. Спостере- женнє Прокопія, що того «єдиного бога» перед усім шановано, як громовика, відповідає особливому поважанню Перуна в Київі в X в., засвідченому ріжними джерелами. Тому не потреба вважати його — як то роблять деякі норманісти, українською назвою варязького бога Тора: не тільки імя, але
17
й образ се свійський. З християнізацією він покривсь образом св. Іллі.
Відміною сонця-Даждьбога вважають і «скотього бога» Велеса, або Волоса, по анальогТі грецького Апольона і латинського Марса — що теж сполучали в собі образ сонця. і функцію опіки над худобою. Се досить правдоподібно: сьому відповідає, що автор «Слава о полку Ігоревім» називає великого поета Бояна «Велесовим внуком», ‘мабуть маючи в гадках грецький взірець «Апольонового потомка» або щось таке. В пізнійшій християнізованій мітольогЧі* сьому образо- ви відповідає весняний «син божий» св. Юрія.
Се «боги» у властивім значінню, себто сили добрі, благодійні. Наше слово бог відповідає санскритському Chaga: богач і подавець добра, іранському baga — біг; сей же пень маємо в таких словах якбогатий, збіже, ів негативній формі: убогий. Чи відповідали сим добрим богам сили лихі і ворожі людському родові в старім світогляді зістаєть- ся неясним. Найбільше підходить сюди С т р и б о г, котрого виводять з с т р и т и нищити, отже: нищитель, біг негоди; так в Слові о п. Ігоревім вітри звуться «Стрибожими внуками». Істоти низшого порядка мали назву «бісів», але не знати, чи в тім лежало поняттє злого, чи воно зявилось тут доперва з християнізацією, тому що сі поняття звязано з християнським сатаною й його злими ангелами, через те лише, що вони були поганські.
Про богослужение грецький письменник X в. оповідає, що київські купці перепливши Дніпрові пороги, звичайно жертвували на о. Хортиці, під великим дубом, спеціяльно поважаним, живих птахів, хліб, мясо і хто що мав. Про птиць кидали жеребки — чи їх зарізати, чи пустити живими. Митроп. Іоан, що правив в Київі при кінці XI в., в своїм «Правилі» згадує про недовірків, що все ще «кладуть жертви бісам, болотам і криницям». А так звана церковна устава Володимира між провинами підлеглими церковному судови вичисляє такі випадки: «коли хтось молиться під клунею, в лісі або при воді». Спеціяльних храмів для відправ і моли-
18
тов не видко; згадки про храми «капища», що стрічаються в деяких писаннях ХІ—XII в., очивидно повторюють утерті вирази запозичені від Греків. Не згадується ніде, і безсумнівно таки й не було і окремих священників для тих відправ. Арабське джерело IX в. натомість наводить таку молитву, котру Словяне (східні, українські) відправляють підчас жнив: Вони беруть просо в кірці, підносять його до неба і кажуть: «Господи, ти давав нам страву, дай її й тепер подостатком!»