Нарешті вони залізли у Носорогів джип. Усі мовчали. Тільки одного разу Шай сказав:
— Я б не відмовився зараз від косячка.
Тамар зрозуміла, як він боїться майбутньої зустрічі, та ще без наркотичної броні. Асаф дивився на пейзаж, що вгадувався в мороці, і думав: ну ось, через десять хвилин усе закінчиться, через п’ять, через хвилину...
Самотній ліхтар освітлював палісадник перед будинком. Тамар виглянула з машини, пригадала, як пішла звідси місяць тому. Дінка неспокійно шарпалася, учувши рідний дім. А Асаф... Він дивився на гарненький будинок, доглянутий садок, на дві сріблясті машини на стоянці і відчував, як стискається його серце.
Шай вибрався із джипа, зупинився біля хвіртки. Дінка вискочила слідом і з насолодою почала качатися до траві. Шай обернувся до Тамар:
— Ну, ти йдеш?
Тамар мовчала.
— Йди ти, — нарешті сказала вона. — Спочатку ти. Вам треба поговорити без мене. Я прийду завтра вранці.
Асаф здивовано втупився в неї очима. Носоріг сидів до них спиною, тарабанячи пальцями по керму. Раптом виявилось, що він складається лише зі спини.
— Я подумала, — невпевнено заговорила Тамар, — що мені треба побути ще одну ніч там. Я не попрощалася як слід з цим місцем.
— Самій? — глухо спитав Носоріг.
Мовчання.
— Дінка піде зі мною, — прошепотіла Тамар.
— Е-е... я... я теж, — сказав Асаф.
Носоріг знизав плечима, опустив голову на схрещені на кермі руки. Через лобове скло вони дивилися, як Шай входить у хвіртку, йде мощеною доріжкою, і розуміли, що тільки зараз він починає своє повернення до життя, — чи вдасться воно йому? Дійшовши до дверей, Шай обернувся. У нього був вигляд загнаного звіра. Асаф і Носоріг одночасно виставили великі пальці. Тамар кивнула. Шай постукав у двері. Вони не відчинилася. Він почекав рівно одну секунду і розвернувся — повним образи й обурення рухом, але тут у вікні спалахнуло світло. Шай завмер, явно готуючись рвонути геть. Ще через секунду двері відчинилися. Шай довго дивився всередину. Потім дуже повільно ступнув уперед і увійшов. Двері зачинилися. Асаф почув поблизу якийсь приглушений звук і побачив, що у Тамар мокре обличчя. Він подумав, що до цієї хвилини не бачив, як вона плаче.
— Я не реву, — прошипіла вона йому на вухо, ледве стримуючись.
Асаф торкнувся пальцем блискучої цівки на її щоці.
— Ні-ні, — усміхнулась вона крізь сльози, все ще не здаючись. — Це так, трішки... не знаю... просто у мене алергія на сентиментальність.
Асаф лизнув мокрий палець.
— Це сльози, — виніс він вердикт.
Всю дорогу вона ридала у нього на плечі, здригаючись і схлипуючи, — разом за всі негаразди останнього місяця.
Носоріг доставив їх на автобусну зупинку над яром, попрощався і поїхав. Як і раніше стояла темрява, щоправда, вже не така непроглядна. Дінка бігала навкруги, енергійно розмахуючи хвостом. Вони пройшли узбіччям шосе, потім спустилися в низину, допомагаючи одне одному у важких місцях, шукаючи приводів доторкнутися, ухопитися. Вони мовчали. Тамар подумала, що ще не зустрічала людини, з якою так легко мовчати.
Давид Гроссман (нар. 1954 р. в Єрусалимі) — відомий ізраїльський письменник, автор кількох книжок, лауреат багатьох літературних премій. Закінчив Ізраїльський університет, у якому вивчав філософію та театральне мистецтво.