Крекери й сир все ще стояли на нічному столику, сир був висохлий, з крапельками жиру. Я вирішила, що він усе ще їстівний, бо ж люди в епоху Середньовіччя їли сир, хоча в них не було холодильників, і з’їла кілька шматочків і випила весь теплий сік.
Я відкрила верхню шухляду комода і виявила в ній фотографії та газети. Середні шухляди були порожні, а в нижній були три маленькі білі сукні.
— Бабусю! У комоді вже щось є! — закричала я. Та вона мене не почула.
Я закрила нижні шухляди і стала розглядати вміст верхньої. Схопила кілька фотографій. Я знала, що їх переглядали недавно, бо здавалося, що вони лежать абияк, а не по порядку.
У бабусі було четверо дітей: тітка Мелісса, дядько Девід, тітка Лінда і моя мама, Елізабет. Там були фотографії їх усіх.
Четверо розпатланих дітей сидять під ялинкою. Хлопчик — дядько Девід — грає на кларнеті. Двоє дівчаток спускаються на металевих санчатах. Дівчинка грається у листі. Дівчинка задуває свічки. Маля усміхається беззубим ротиком.
Мені важко було розрізнити, хто є хто на фото, та коли дівчата були разом, я знала, що мама — найменша. Я ще раз подивилася на різдвяну фотографію. Найменша дівчинка усміхалася, показуючи, що має не всі зуби. Як на мене, для такої малої дитини у неї було занадто важке, пряме і темне волосся.
Моє волосся було світле. Слабке, тонке і блякле. Не блискуче. У Саванни було таке саме. Це в татовій сім’ї були блондини з тонким волоссям.
Я запхала фотографії назад до шухляди і закрила її. Схрестила руки на грудях і сіла на ліжко. Я не розпаковувалася. Взяла три свої сумки і заштовхала під ліжко. Виявила, що вже кілька днів носила той самий одяг, тож відкрила одну сумку якраз настільки, щоб витягти чисті шорти й футболку. Перевдягнулася. Потім я всілася на ліжко і чекала, розглядаючи стелю і тупаючи ногами по підлозі. Я тупнула сто два рази.
— Обрі! — покликала бабуся. — Ти готова спуститися?
— Так, — сказала я.
Можливо, вона не почула моєї відповіді. Та я все одно спустилася.
На кухні дуже смачно пахло. Я навіть забула про сморід корів. Бабуся приготувала омлет із шинкою, зробила тост і порізала диню.
— Сідай, — сказала бабуся і поставила переді мною тарілку. Я сіла за стіл і побачила на стіні годинник.
— Зараз друга година дня? — запитала я.
— Дивовижно, правда? — відповіла бабуся. — Хто знає, куди тікає день? Ти проспала весь ранок.
Вона поставила на стіл ще одну тарілку для себе і сіла.
Я їла повільно-повільно, розрізаючи омлет на шматочки, хоча його не треба було різати, бо він був м’який, знову і знову намазуючи тост маслом…
— Що наступне у твоєму списку? — запитала мене бабуся.
— Поговорити з бабусею, — процитувала я.
— Саме так, — сказала вона. — Я лиш хочу розповісти тобі, що відбувається. Дядько Девід приїхав із Бостона, щоб контролювати пошуки твоєї мами. Поліція відстежить, чи вона використовувала кредитну картку, чи знімала гроші в банкоматі, чи зупинялася в готелі. Це має дати нам підказки, де вона може бути. А твої тітки складають список друзів, у яких мама могла б зупинитися.
— Супер, — сказала я. — Це все?
Я відклала виделку й відсунула тарілку.
— Я думала, може, ти хочеш побачитися з тітками. Вони б хотіли тебе побачити. Обидві живуть за дві години звідси, тож ми можемо провести літо разом, як раніше.
— Ні, дякую, — сказала я. Не хотіла нікого бачити.
Здавалося, бабуся намагається придумати, що сказати. Я відвернулася від неї.
— Що там ще у твоєму списку? — запитала вона.
— Номер три: погуляти надворі, — сказала я.
— Правильно. Тобі потрібне свіже повітря і сонечко.
Повітря, яке смердить коровами.
На кухні були двері, які виходили на вулицю, та я пішла до парадного входу. На вулиці сіла на гойдалку. Чорно-білий кіт товкся біля порожніх мисочок, а потім застрибнув до мене на гойдалку. Коли я була тут востаннє, у бабусі не було кота.
— Привіт, котику, — сказала я.
Простягнула руку, щоб погладити, і кіт ліниво розлігся на лавці.
— Як тебе звати, котику?
Кіт не знав або вирішив мені не казати. Погрався з моїм шнурком на кросівках, та коли зрозумів, що витягти його не вдасться, забрався геть.