Бабуся шук-шук-шукає маму. Не знаю, чому. Мені все одно, куди вона поїхала. Думаю, бабуся хвилюється, бо вона мамина мама і мусить хвилюватися, хоча може бути й інша причина, бо ж так видається, що моя мама не надто мною переймається. Ну то й нехай. Не хочу її бачити.
З любов’ю, Обрі
~ ~ ~
6
Зранку я взяла конверт для Джиллі і прокралася надвір, поки бабуся мене не побачила. На подвір’ї Бріджет теж ніби нікого не було.
Я запам’ятала дорогу до дерева, з якого падала Бріджет. Коли дійшла до нього, подивилася нагору. Я ніколи не була майстром лазити по деревах.
Я взяла листа Джиллі в зуби. Поглянула на найнижчу гілку і стала дертися вгору. Витратила на це купу часу, бо на кожній гілці я зупинялася принаймні на хвилину і думала про те, як страшно лізти вище. По обличчю стікав піт, руки були слизькі, але я продовжувала дертися. Нарешті я зрозуміла, що залізла так високо, як тільки могла, тож обережно сіла. Витягла з рота листа до Джиллі й запхала в щілину між стовбуром і гілкою. Мені здавалося, що саме там йому місце. Потім я злізла.
Вермонт не був таким спекотним і липким, як Вірджинія, та все ж часом було дуже душно. У спеку бабуся скорочувала мій список. Якось вранці вона вручила його мені разом із мискою нарізаного скибками кавуна і сказала, що це нормально, якщо спочатку я просто посиджу, якщо хочу, звісно.
Я звикла до спеки у Вірджинії, але зараз чомусь почувалася жахливо. Раніше спека ніколи так на мене не впливала.
Сидячи на гойдалці біля парадного входу, я заплющила очі. Тато якось говорив про таку погоду.
— Спека задушлива, Обрі. Задушливо спекотно.
— Що ти маєш на увазі?
— Я маю на увазі, що не можу нічого робити. Настільки, що ліньки навіть дихати, хіба що тіло саме про це потурбується.
— Доброго ранку!
Я розплющила очі й побачила Бріджет.
— Привіт, — сказала я. — Хочеш кавуна?
Бріджет взяла скибку і відкусила шматок.
— Без насіння?
— Без. Шкода, а то могли б влаштувати змагання, хто далі плюне.
— Які в тебе завдання на сьогодні? — запитала вона.
— Мені треба лише погодувати Марту і полити всі рослини, особливо помідори.
— Я погодую Марту, — сказала Бріджет, сідаючи на перила. — Я звикла про неї піклуватися.
— Що ти маєш на увазі?
— Коли твоя бабуся від’їжджала навесні. Її не було місяць, і я годувала Марту. Вона була з тобою?
Бабуся. Бабуся навесні була з нами. Я пам’ятала, що вона лишилася після похорону, коли всі роз’їхалися по домівках. Але вона була з нами лише декілька днів, хіба ні?
— Вона була з нами цілий місяць?
— Так. Ти не пам’ятаєш?
Я похитала головою.
— Ні.
Бріджет пішла у будинок по Мартин корм. Я лишилася сидіти, притискаючи до себе холодну миску з кавуном. Бріджет повернулася з котячими мисочками і поставила їх біля порога. Марта, сердита на мене за те, що я сіла, замість того, щоб спершу її погодувати, підкралася до порога і взялася за сніданок.
Бріджет перелізла через перила.
— Ти куди? — запитала я.
Вона не відповіла і зникла на хвилину. Я чула її хихотіння. А потім на мене полилася крижана вода!
Я зістрибнула з гойдалки, впустивши миску з кавуном.
— Тобі вже краще? — запитала Бріджет, погрожуючи мені шлангом. — Нумо поливатися. Це буде весело.
Незабаром земля навколо квітів перетворилася на багнюку, а трава чвакала під нашими голими ногами. Ми бігали й верещали, аж поки не змокли повністю. Через якийсь час із вікна кухні з’явилася бабусина голова і крикнула, щоб ми перестали марнувати її воду і руйнувати її газон. Ми вимкнули воду і всілися на суху траву на подвір’ї Бріджет. Стало спекотніше, ми зауважили це аж тепер, коли перестали поливатися.
Мейбл побачила нас у вікно своєї кімнати і вийшла надвір.
— Можна з вами погратися? — гукнула вона.
— У що ти хочеш гратися? — запитала Бріджет.
— У «дім».
Мейбл явно розраховувала на наше «так», бо в руках тримала три ляльки.
— Бо, — сказала вона, вручаючи одну з них Бріджет.
Другу притискала до грудей.
— Дженні, — пояснила, показуючи на неї.
Третю віддала мені:
— Брюссельська капуста.
Ми з Бріджет розсміялися, але Мейбл говорила серйозно:
— Нам треба знайти для них якусь їжу.