~ ~ ~
Люба Джиллі!
Думаю, я нескоро повернуся. Сьогодні ми з бабусею їздили до моєї нової школи. Я знаю, ти завжди хотіла ходити до школи, і Саванна казала, що ти ніколи там не була, але, може, вона обманювала. Може, ти все ж таки іноді ходила з нею до школи.
Я не розповіла бабусі, але поки чекала директора, прочитала свою характеристику. Мені було страшно від прочитаного. Здавалося, що те все трапилося з кимось іншим, чи хтось записав свій нічний кошмар, а потім прикріпив до моїх паперів. Після того як я прочитала ту записку, мене стало нудити. Я весь час думала про тата і Саванну, і про маму, мабуть, також. Думаю, я дуже довго вдавала, що все добре, хоча насправді з кожним днем стає все тяжче.
Думаю, це все, про що я хотіла тобі розповісти. Швиденько відправлю тобі листа, поки не залила його слізьми.
З любов’ю, Обрі
~ ~ ~
8
Я почула дощ ще до того, як розплющила очі.
— Ого, Неллі, подивись на цю зливу!
Я чую цей вислів від тата безліч разів, тож уже не намагаюся вгадати, хто ж ця Неллі. Це просто такий вислів.
— Може, дощ вщухне. До дому лишилося півтори години, — каже мама.
Я застогнала і натягнула простирадло на голову. Бабуся не зможе сказати, що мені треба вставати. Рослинам не потрібна вода. Марту вона й сама може погодувати. Я лишаюся в ліжку.
Я майже заснула знову.
— Обрі! — покликала бабуся.
Я проігнорувала її і знову поринула у сни.
Урешті-решт двері кімнати відчинилися. Я чула кроки, але то не були бабусині кроки. Вони були легші, швидші. Ліжко прогнулося, і хтось всівся на мій зад.
Прибулець зняв з мене простирадло.
— Бріджет, іди геть!
— Вставай! — відповіла вона, навіть не образившись за те, що я на неї накричала. — Пішли гратися.
— Я не граюся, коли йде дощ, — сказала я.
Я потягнула на себе простирадло і стала закручуватися в нього, зіштовхуючи з ліжка Бріджет. Накрилася з головою.
— Чому?
— Мені не подобаються дощові дні, — пояснила я. — Ні, ні, ні.
— Думаю, даремно ти так, — сказала Бріджет. — Ходімо.
У її голосі були нотки благання.
— Бабуся сказала, вона все одно за хвилину прийде тебе будити.
— Я лишаюся тут, — твердо сказала я.
— Я також, — зітхнула Бріджет.
Вона знову задерла простирадла, залізла всередину і накрила нас обох. Тепер ми вдвох лежали під м’яким рожевим куполом, який захищав нас від дощового дня.
— Ти брудна, — сказала я. — Ти, мабуть, боса йшла по багнюці, і тепер бабусі доведеться прати постіль.
Бріджет підняла ногу до наших облич.
— Гей! Бачиш?
Я скинула простирадло, щоб втекти від брудних ніг. Ми обидві хихотіли, коли в кімнату зайшла бабуся. Я припинила сміятися.
— Доброго ранку, дівчатка! — сказала вона, сідаючи на ліжко і дивлячись на нас під пожмаканими простирадлами. — Чи хотілося б вам сніданок у ліжко?
— Ні, — відповіла я.
Бріджет кивнула.
— Добре, зараз щось придумаю.
Через п’ять хвилин бабуся принесла два підноси. На кожному була миска з вівсянкою, посипаною коричневим цукром, і тарілка з полуницями і порізаними бананами. Поки ми їли, бабуся сиділа біля нас на ліжку і розглядалася по моїй кімнаті. У ній ще відучора був безлад.
— Що тут сталося? — запитала вона.
Я стенула плечима.
— Хіба я не казала тобі розпакувати речі?
— Ні, — збрехала я.
— Хіба я не казала тобі розпакувати речі?
— Можливо, — відповіла я.
— Подивися під тарілку, — сказала бабуся.
Я підняла тарілку з фруктами.
1. Закінчити розпаковувати речі.
— Добре, — сказала я. — Я поїла.
Я простягнула бабусі піднос із напівз’їденою вівсянкою.
— Фрукти я залишу — на випадок, якщо ти зголоднієш, — сказала бабуся, ставлячи тарілку на нічний столик.
Бріджет віддала їй свій порожній піднос.
— Дякую за сніданок!
— На здоров’я, — відповіла бабуся і пішла з кімнати.
Я знову натягнула на голову простирадло. Бріджет зробила те саме, тож вона могла мене бачити.
— Хіба ми не збираємося прибирати твою кімнату? — запитала вона.