— Може, пізніше, — відповіла я.
Поки Бріджет намагалася лежати тихенько, я майже заснула, а потім вона стала крутитися і, нарешті, здалася й розкрилася. Вона вилізла з ліжка і стала переглядати мої речі.
— Що ти робиш? — запитала я, не розплющуючи очей.
— Складаю одяг, — відповіла Бріджет.
Я розплющила очі й побачила, що це правда: вона склала чималий стос одягу на підлозі. Я дивилася на неї. Бріджет взяла всю цю купу і понесла до комода. Висунула верхню шухляду.
— Ти знаєш, що тут уже є якісь речі? — запитала вона.
— Мммм, — відповіла я.
— Дивись, фотографії.
— Лиши їх там, добре?
Бріджет проігнорувала мене. Вона кинула одяг на ліжко і підійшла до мене з оберемком фотографій.
— Це бабусині діти?
— Так, — відповіла я.
— Котра з дівчат — твоя мама?
— Найменша дівчинка, — сказала я і показала її на фотографії, де троє дівчаток демонструють танцювальні па.
Бріджет сіла.
— Ти сумуєш за нею?
Я стенула плечима.
Бріджет переглядала фотографії.
— А ці не дуже старі. Хто це?
Вона розглядала одну з фотографій. Двоє маленьких дівчаток видувають бульбашки. Вони вдягнені у білі великодні сукенки, на колготах, на колінах, — яскраві червоно-оранжеві плями, такі самі — на підошвах туфель.
— Це я, — сказала я.
— І твоя сестричка?
— Так, — відповіла я.
— А що це таке червоне?
— Багнюка.
— А чому такого дивного кольору?
— Бо вона такого кольору.
— Ніколи не бачила багнюки такого кольору.
— Така вона у Вірджинії. Не така, як тут. Тут бруд змивається. А отой червоний ніколи не відпирається.
Бріджет уважно розглядала плями на фотографії.
— Ти знаєш, що у тебе акцент? — запитала вона.
— І в тебе також.
— Ні, в мене немає.
— Є. Ти говориш, як янкі.
— Що? — вигукнула Бріджет, але вона не образилася, а засміялася. — Як хто?
— Хтось із Півночі. Тато часом так називав маму. «Ну точно, як янкі», — казав він.
Бріджет проглянула ще кілька фото. Тато підкидає дворічну Саванну — це був той самий Великдень. Мама накриває на стіл і подає свою улюблену страву — шинку з ананасом. Я лежу на спині, руки запхала у великодній кошик.
— Твій тато не з цих країв?
— Ні, — відповіла я, а Бріджет підсунулася до мене ближче. — Він із Джорджії. Вони з мамою познайомилися там, коли мама подорожувала. А коли вона повернулася додому, вони писали одне одному листи, а потім вона переїхала туди, і вони одружилися.
Ми мовчали, поки Бріджет переглядала решту фотографій. Ми. Знову ми. Я заплющила очі.
— Чому тебе назвали Обрі?
— Що ти маєш на увазі? Батьки вибрали мені ім’я.
— Ні, я маю на увазі, чому вони вибрали саме це ім’я? Коли мама розповідала про тебе, я думала, що тебе звати Одрі.
— Взагалі-то це прізвище. Татової мами.
— Тобто твоє ім’я — це прізвище?
— Було колись, бо татові бабуся й дідусь не мали хлопчиків, яким можна передати прізвище.
— Дивна якась історія.
— Ні. Багато людей так робить, — заперечила я.
— А тут ти з мамою, — сказала Бріджет.
Вона тримала наступну фотографію. Мені років сім, я, в святковій сукні, сиджу в мами на колінах, притулившись до неї. Мамине підборіддя на моєму плечі, вона торкається щокою до моєї щоки. Жодна з нас не дивиться в камеру. Так, ніби поруч нікого немає, лише ми двоє.
— Ти сумуєш за нею, — знову сказала Бріджет.
Цього разу вона не запитувала. Уважно вдивлялася в моє обличчя.
— Ні, — озвалася я.
Бріджет знову замовчала. Я слухала дощ, хоча це була погана ідея, бо мій шлунок став протестувати, і здавалося, що вівсянка застрягла в горлі. Я притулила подушку до грудей і легенько її притиснула. Бріджет відклала фотографії і поклала руки мені на спину і волосся.
— Усе добре, — сказала вона.
Це не спрацювало. Слова ніколи не допомагають.
Я заплющила очі і згадала інший дощовий день, коли слова не допомогли нам… Тату, чому ти не сказав це голосніше? Чому? Чому ти не примусив нас зупинитися?
Бріджет нічого не сказала, коли я почала плакати. Вона лиш слухала і продовжувала мене гладити.
— Я рада, що ти тут, — сказала вона.
Бріджет мені подобалася, але я не могла з нею погодитися. Я мала бути у своєму рідному місті у Вірджинії, з сім’єю.
Потім мені здалося, що я чую думки Бріджет. Вона думала: «Розкажи мені. Усе буде добре, тільки розкажи мені».