У думки знову пробивалися непрохані слова. Я заплющила очі. Мейбл тягнула мене за собою в ліс.
— Бріджі, у що ми будемо гратися?
— Обрі, як гадаєш? — запитала Бріджет. — Можемо пограти у втечу.
Втеча не видавалася мені грою. Зате обіцяла біль у шлунку. Але я сказала:
— Добре.
— Давайте будемо сім’єю. Сестрами, — запропонувала Мейбл. — Я — Шейла-бейла.
— Я буду Крістал, — сказала Бріджет. — Обрі?
Моя. Моя, моя, моя…
— Я буду… Я буду…
— Меґан-беґан, — допомогла мені Мейбл.
— Меґан. Добре, — сказала я.
Мейбл відпустила мою руку:
— Біжімо! Біжімо, сестри! Біжімо!
Вона побігла крізь дерева. Бріджет — за нею. Я намагалася наздогнати їх, але відчувала, що вже засапалася.
Моя. Сестра. Моя сестра. Моя сестра…
— Швидко! Він знайде нас! — закричала Мейбл.
Ми вже грали в цю гру. Мейбл ніколи не пояснювала, хто такий «він», цей переслідувач. Це була частина гри. Ти не можеш тікати, якщо за тобою ніхто не женеться.
— Бріджет, — я задихалася. — Почекай.
Я ледь вимовила це, як колись, коли була маленька, і в мене була лихоманка, і я кликала тата, щоб приніс води. Я кликала і кликала, але він не приходив, бо насправді я кликала недостатньо голосно, або, може, слів взагалі не було чути.
Я чула інші слова, які тиснули на мене й тиснули.
Моя. Сестра. Моя сестра…
Я зупинилася.
Дихай, Обрі. Дихай.
Я майже нічого не бачила. Перед очима плавали плями, жовті й чорні. Я скосила очі. Стало ще гірше.
Моя. Сестра. Мертва.
Моя сестра мертва. Моя Саванна. Моя єдина сестра.
Слова. Вони всі зібралися докупи. І всі були правдиві.
Моя сестра мертва.
Мій тато мертвий.
Моя мама покинула мене.
У мене немає сім’ї.
Я не могла дихати. Схопилася за дерево, відкрила рота, щоб виблювати, але ротом вихлюпнулося інше — виття. Потоки слини полилися на туфлі.
— Обрі? — почулося десь здалеку.
Болить. Болить. Болить. Допоможіть. Це не насправді, це не насправді.
— Обрі?
Потім голос сказав:
— Мейбл, біжи до бабусі. Швидко. Біжи!
Виття перейшло у крик.
Чому я не могла їх знайти?
Моє тіло хилилося, аж поки не відчуло землю. Я шкребла нігтями багнюку.
— Поверніться! — ревла я. — Поверніться!
— Обрі, Обрі, — повторював голос.
Ми поклали їх у землю, тата і Саванну. Мені лиш треба було прибрати цю стару багнюку, і наша сім’я знову була б разом. Я могла їх знайти.
— Допоможіть мені!
— Я намагаюсь, — сказав голос.
До мене дотягнулися руки. Але вони не копали. Руки взялися за мої руки і потягнули. Я знову стала кричати.
Руки дісталися до мого живота, обхопили мене і підняли.
Подушка була м’яка, але наволочка — жорстка, солона і замащена багнюкою. Чому це наволочка така брудна?
Я була не сама в ліжку. Повернулася і побачила обличчя сплячої бабусі.
Коли вона відчула, що я ворушуся, розплющила очі. Ми дивилися одна на одну.
Потім бабуся запитала:
— Ти пам’ятаєш дідуся?
Я задумалася.
Високий чоловік. Глибокий сміх. Я, підкинута високо в повітря. Малина на платтячку.
Кошик малини на гойдалці. Я на колінах у дідуся, їм ягоди і витираю липкі руки об білу сорочку. Дідусеву сорочку.
У спогадах він не мав обличчя, але це був він. Він любив мене. Я любила його.
— Так, — відповіла я.
Бабуся подумала, а потім повільно заговорила:
— Коли помер твій дідусь, мені було дуже боляче. Пам’ятаю відчуття, ніби я була розбита. Я думала, якщо я розбита, немає сенсу вставати вранці з ліжка. Було дуже тяжко вставати, готувати сніданок, прибирати в будинку. І я думала: для чого я робила все це, невже це важливо? А потім я зрозуміла, що важливо зовсім інше.
— Що саме?
— Є дорогі мені люди, які мене люблять і яким я потрібна. Ніхто з них не замінить дідуся, звісно, але я врешті встала з ліжка. Заради тебе.
— Мене?
— Тебе. Не тільки тебе, каченятку, а заради всіх інших каченят — моїх дітей і онуків. Я думала про те, що ви не мусите втратити одразу і дідуся, і мене. Тож я встала з ліжка, поприбирала в будинку. Купила ялинку, подарунки і стала пекти різні смаколики. А на Різдво ви всі знову зібралися тут. Мій дім більше не був порожнім. Моє життя не було закінченим.