— Ось де ти, Обрі!
Я вищу, а мама пригортає мене до себе, обхопивши за живіт.
— Ти знаєш, навіть коли ти заплющуєш очі, я все одно тебе бачу.
— Тепер ти ховаєшся! — гукаю я.
— Рахуй, — каже мама.
Я заплющую очі.
— Один… два… три…
Після десяти я розплющую очі й роззираюся навколо.
Здається, що вітальня порожня.
Я перевіряю за диваном.
Зазираю у комірчину з одягом.
Її там немає.
— Мамо! Мамо! — кличу я тихенько. Зазираю за двері їдальні. І за ними немає мами. Зазираю у кухонні шафки. І там її немає.
Намагаюся вгадати, де вона може бути, і вже починаю панікувати. Де вона?
Відчиняю комірчину біля ванни, але там лише простирадла та рушники. Відсуваю шторку в душі. Немає мами.
Я можу заплакати. Але ж це гра, тому я продовжую шукати. Відчиняю двері у кімнату мами й тата. На ліжку під покривалом горбик. Я кричу і стрибаю на нього.
— Обрі! — каже мама, сміючись, але з суворими нотками в голосі. — Пам’ятай про Саванну. Подумай про сестричку.
Я тулюся до мами.
— Може, поки Саванна спить, і ми поспимо? — питає вона.
Я вже не сплю вдень і це звучить нудно, але мамин голос такий втомлений, і якщо вона не гратиметься зі мною, буде зовсім невесело.
— Добре, мамо, почекаємо на Саванну, — кажу і заплющую очі.
Якийсь час думаю.
— Мам? Ти ж зі мною гралася, правда? Ти ж не збиралася тут спати?
Мама розплющує очі й усміхається:
— Я знала, що ти прийдеш і знайдеш мене.
Незабаром ми почули шум води.
— Тут є річка?
— Унизу, — сказала Бріджет.
Нам довелося видиратися по камінню, щоб її побачити. Бріджет дивилася, як я взяла конверт для Джиллі та знайшла зручний спуск до води. Я нахилилася і поклала листа між двома камінцями, потім видерлася назад до Бріджет. Ми з Бріджет дивилися на річку, поки листа Джиллі не віднесло течією.
Бріджет відкрила наплічник і витягла звідти сандвічі та пляшки з водою. Після обіду ми тихенько сиділи і дивилися на воду. Я зігнула коліна і поклала на них голову.
Через якийсь час я сказала:
— Мені треба знайти маму.
По дорозі додому здебільшого говорила Бріджет. Вона знову тримала мене за руку.
Коли ми повернулися, наші ноги втомилися, а надворі стало прохолодніше.
— Хочеш ночувати у нас? — запитала Бріджет.
— Добре. А де?
— Не знаю. Хочеш надворі?
— У лісі?
— На нашому подвір’ї.
Ми вирішили ночувати у бабусі на ґанку, принаймні ми мали б дах над головою, якби пішов дощ, а якби навідалися якісь звірі, ми могли б швиденько заскочити всередину. Батьки Бріджет не заперечували, тож бабуся замовила нам піцу і допомогла постелити ковдри під спальними мішками, щоб було м’якше. Ми спостерігали, як небо змінює колір і настає ніч. Дивилися на зорі і світлячків.
Бабуся вийшла сказати нам добраніч.
— Я лишу світло у вітальні, щоб світило крізь вікно, тож вам не буде зовсім темно. Гарного вам сну, якщо буде щось потрібно — кличте мене.
Ми з Бріджет відповіли хором:
— На добраніч!
Хтось лишив світло на вулиці біля задніх дверей будинку Бріджет, на випадок, якщо вона захоче піти додому.
Коли бабуся пішла, Бріджет розвернулася разом зі своїм спальним мішком, щоб покласти голову мені на живіт. Вона розпустила свій «кінський хвіст», і її волосся розсипалося впоперек мого спального мішка. Я запустила в нього пальці. Не могла стриматися — воно було таке м’яке і блискуче. Потім я дивилася на небо, яке було видно з ґанку. Зазвичай я не дивилася на зорі. Уночі здавалося, ніби хтось закрив чорною тканиною все світло, а потім наробив купу крихітних дірочок, щоб воно крізь них пробивалося. Коли я так думала про небо, воно здавалося маленьким і близьким, зовсім не таким, як те далеке блакитне, що було вдень.
— Що буде, коли ми підемо до школи? — запитала я.
— Що ти маєш на увазі?
— У тебе, мабуть, вже є друзі, — сказала я.
— Та ні, — відповіла Бріджет. — Кілька приятелів… Я приїхала сюди посеред року, тож у більшості уже були друзі. А тепер ми будемо уже в середній [7] школі, і там будуть інші діти. Я рада, що в школі ти будеш зі мною.