— Я боялася, що у тебе вже є друзі, і ти не захочеш зі мною дружити, — зізналася я.
— Знаєш, — Бріджет захихотіла. — Я боялася, що ти заведеш собі нових друзів і не захочеш зі мною дружити.
Ми засміялися. Звільнилися від наших таємних побоювань і зрозуміли, що вони були даремними. Мені було приємно, що Бріджет поруч. Хотілося зупинити час і лишитися назавжди у найкращих хвилинах нашого літа, коли ми разом гралися і, як зараз, дивилися на зорі.
~ ~ ~
Люба Джиллі!
Я нікому не допомагала шукати маму. Це вона мама. Хіба ж це не її робота — турбуватися про мене? Але, може, їй потрібна допомога? Може, вона чекає на мене? Я просто не знаю, як допомогти.
Завтра починається школа. Думаю, ти знаєш, що це за день.
З любов’ю, Обрі
~ ~ ~
11
— Сьогодні мій день народження! Вставай! Вставай!
Легеньке тільце Саванни хляпається на моє, стрибає, її коліна і лікті вдаряються об мої стегна й плечі.
— Ой! Відчепися!
— Це мій день народження! Мій! День! Народження!
— Я встану пізніше.
— Мені! Сім! Років! Сім! Сім! Сім!
Задзвонив будильник.
У мене не було будильника.
Я сіла. Я була в бабусі. Мабуть, це вона поставила годинник у моїй кімнаті. Я застогнала і знову лягла в ліжко.
Бабуся відчинила двері, підбігла до будильника і вимкнула його.
— Ти не чула будильника?
— Ні, — пробурмотіла я в подушку.
Бабуся підняла жалюзі і впустила в кімнату надто яскравий ранок.
— Сьогодні починається школа.
— Я знаю.
— Збирайся.
Бабуся лишила мене саму.
Я попленталася у туалет. Стала над унітазом, дивилася і думала, чи хочу блювати. Вирішила, що не хочу.
Я почистила зуби, вдягнулася, зібрала шкільне приладдя і спустилася сходами.
Бабуся вручила мені два коричневі паперові пакети.
— В одному обід. В іншому — чорничні кексики, з’їси в автобусі. Іди швиденько до Бріджет. Автобус от-от буде тут.
Бабуся вийшла за мною на ґанок. Здавалося, що ми — магніти з однаковою полярністю, і вона відштовхує мене від себе, навіть не торкаючись.
Бріджет і її сім’я вже були на вулиці. Мабуть, автобус зупиняється навпроти їхнього будинку. Мейбл бігала і кричала:
— Школа, школа, школа, школа!
— Мейбл сьогодні йде у дитсадочок, — пояснила її мама. — Ми відвеземо її туди пізніше.
Я думала, що ж мені сказати.
— Я взяла для нас кексики.
Мама Бріджет дивилася на мене, її усмішка з підбадьорливої стала сумною.
— Це чудово.
— Він їде! — закричала Бріджет.
Автобус гуркотів по нашій вибоїстій дорозі. У ньому вже було повно дітей.
— Па-па, Бріджі! — закричала Мейбл, продовжуючи бігати по колу.
Батьки Бріджет поцілували її в обидві щоки. Тато тримав на руках Денні. Бріджет заскочила в автобус, а тато сфотографував її вільною рукою. Вона обернулася з верхньої сходинки і покликала:
— Ходімо, Обрі!
Бабуся поцілувала мене в скроню і легенько підштовхнула.
— Гарного дня, сонечко!
Мама Бріджет поплескала мене по плечу, коли я стала підніматися сходами в автобус.
Я йшла за Бріджет до середини автобуса, де були вільні місця. Вона зупинилася, щоб пропустити мене до вікна, а потім гепнулася поруч. Ми поставили наплічники на підлогу, де мали б бути наші ноги, а ноги примостили на спинки сидінь попереду. Дістали чорничні кексики, спочатку пообгризали хрустку цукрову скоринку, а потім уже з’їли решту. Кілька разів Бріджет перехилялася через прохід, щоб приєднатися до чиєїсь розмови. Після тривалого сидіння ми нарешті добралися до зупинки біля школи.
— Ти готова? — запитала Бріджет.
Я все ще дивилася у вікно.
— Вона не сказала про неї ні слова, — сказала я.
Бріджет не спитала, що я мала на увазі. Подивилася і поплескала мене по голому коліну.
— Ходімо!
Ми вискочили з автобуса і приєдналися до решти дітей, які йшли до школи. Я не знала, куди мені треба йти.
— Зайди в приймальню, — порадила Бріджет. — Тобі дадуть розклад. Нам роздавали в останній день школи.
Бріджет пішла зі мною в приймальню і привіталася з секретарями. Я пробурмотіла своє ім’я і сказала, що мені потрібен розклад. Одна з працівниць вручила його мені, потім ще раз глянула на моє ім’я на паперах, хапнула гумку і проглянула купку листків.