— Це також тобі, — вона передала мені складену рожеву записку.
— Угу, дякую, — сказала я.
Розгорнула записку.
— У мене зустріч із Емі Карлайл, — сказала я. — Хто це?
— Соціальний працівник, — відповіла секретарка, не дивлячись на мене.
Добренько.
Ми з Бріджет вийшли з приймальні.
Я зосередилася на тому, що мала зробити. Просканувала розклад: Класна кімната: Мова, панна Енглхарт, кабінет № 230.
— Ти де? — запитала я в Бріджет.
Вона витягла свій розклад.
— Математика. Пан Холт. Кабінет № 120.
Я йшла по коридору, задивляючись на ряди шафок і думала, чи скажуть нам у класі щось про шафки. У мене ніколи не було своєї шафки у школі. Ми пройшли кабінети 118, 119, 120.
— Це мій клас, — сказала Бріджет. — Сподіваюсь, побачимося на обіді.
— Па-па.
Бріджет зайшла у клас і лишила мене саму посеред коридору. Тобто я, звичайно, не була сама, навколо бігали десятки дітей, але я їх не знала, тож була сама.
Я піднялася за кимось нагору і знайшла кабінет № 230. Я ні до кого не говорила і лиш прошмигнула до парти, скріпленої зі стільцем. Щоб хоч щось робити, я розпустила свій «кінський хвіст», та й до того ж так волосся прикриє мій шрам. І він не буде першим враженням від знайомства зі мною.
Більшість дітей у класі перехилялися через парти і говорили одне до одного. Скидалося на те, що це перехиляння було ознакою крутості. Багато дівчат мали випущені пасма волосся, які торкалися їхніх облич. І я була переконана, що у них не було шрамів, які вони хотіли б сховати. Навіть у деяких хлопців було досить довге волосся. Один хлопець намотував кола по класу, наче мала дитина. Хапнув кепку з чиєїсь голови, ніби запрошуючи до перегонів, але власник кепки просто вихопив її, коли хлопець наступного разу повз нього пробігав. Якась дівчинка похитала головою, дивлячись на бігуна, і зітхнула:
— Маркус…
Продзвенів дзвінок, і до класу ввійшла вчителька, панна Енглхарт.
— Сідайте, — вона кивнула хлопцеві, якого звали Маркусом, щоб припинив бігати.
Дехто застогнав, коли зрозумів, що так і лишається сидіти за першими партами.
Панна Енглхарт почала з класних справ. Зачитала список класу, оголосила номери шафок, закріплених за кожним учнем, зібрала заповнені папери на отримання обіду, зробила кілька оголошень. Потім переключилася на питання мови і роздала нам підручники.
— Сьогодні увечері вони вам не знадобляться, — сказала вона. — Ви виконаєте класичне завдання першого дня навчання. Напишете мені листа — і про себе розповісте, і згадаєте, як воно — писати твори після довгих канікул. Хто вгадає завдання?
Хлопець підняв руку.
— Пане Чо?
— Яким було моє літо, — продекламував він.
— Чудово. Так. Ваше домашнє завдання — написати мені листа на тему «Яким було моє літо».
Супер. Звучало як найкраще завдання, яке я будь-коли отримувала.
Коли хлопець, який сидів переді мною, передав мені надрукований список вимог учительки, я вирішила, що ненавиджу панну Енглхарт.
Шановна панно Енглхарт… Усе літо я провела в роздумах, де моя мама…
Моя мама… Тато… Саванна. Я не думала про неї, відтоді як вийшла з автобуса. Я не думала про свою сестричку в день її народження, а думала про інші, зовсім не важливі речі.
Себе я також трохи ненавиділа.
— Бріджі! Бріджі! Слухай, я розповім тобі про школу! — закричала Мейбл, підбігаючи до нас, коли ми вийшли з автобуса.
— Пізніше, Мейбл! — відмахнулася Бріджет. — Я хочу побути з Обрі.
— Я з вами! — вигукнула Мейбл.
— Ні, — сказала Бріджет. — Йди звідси.
— Але я хочу розповісти тобі…
— Ні, — відрубала Бріджет. — Я хочу поговорити з Обрі про школу.
Мейбл скривилася, вибухнула сльозами і побігла в будинок.
— Іди, — підштовхнула я Бріджет. — Будь добрішою до Мейбл. Мені все одно треба робити домашнє завдання.
Поки я йшла до бабусиного будинку, вона вийшла на ґанок.
— І як усе було?
— Як що було? — запитала я.
Наплічник був напханий новими для мене, але вже-старими-і-вживаними підручниками. Я волочила його поперед себе, штурхаючи, коли йшла.
— То як усе було? Як школа? — знову запитала бабуся. Вона здавалася стурбованою.