Я розвернулася, але тримала голову низько нахиленою, тож бабуся не могла бачити мого обличчя під кепкою.
— Будь ласка, — попросила вона.
— Вона ніколи нічого не говорила про від’їзд.
— Нічого?
— Ні. Вона лиш, ну, не знаю, перестала мене помічати.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, часом вона ходила на закупи або пилососила чи мила підлогу і ніби здавалася нормальною, але останній тиждень перед від’їздом… Я намагалася сказати їй щось — що треба повечеряти чи лягти спати, а вона навіть не бачила мене, не чула — так мені здавалося…
— Вона взяла записник із адресами і навіть нічого не сказала?
Я навіть не знала, що було б гірше: що вона покинула мене у цьому невизначеному стані ніби-не-моя-мама, чи що вона була цілком нормальна і свідомо лишала мене саму.
— Ні. І вона ніколи не говорила про… них.
Бабуся деякий час дивилася на мене.
— А ти хочеш?
— Що?
— Поговорити про них.
Моя голова лежала на подушці, я дивилася на стіну.
— Ми не мусимо про них говорити, — лагідно сказала бабуся. — Але мені таки потрібна твоя допомога, щоб знайти маму.
— Ні, — сказала я.
— Ні? — перепитала бабуся.
— Ні! — повторила я, цього разу криком, відвертаючись від бабусі. — Я не хочу тобі допомагати! Я не хочу знати, де вона і чому!
— Твоя мама вчинила неправильно, але…
Мушу сказати, що бабуся намагалася говорити спокійно. Та все ж вона сердилася. Можливо, на мене, а може, на маму.
— Не сердься на неї! — закричала я.
— Обрі, сонечко, здається, це ти на неї сердишся.
— Ти не розумієш, — сказала я. — Лиши нас у спокої.
Бабуся встала з ліжка. Взяла кошика з брудним одягом і вийшла зі спальні.
Коли бабуся запитала, що мені купити в магазині, я відповіла, що нічого не треба, дякую. І вона пішла. Накупила купу всього, і коли повернулася, взялася готувати вечерю. Пахло так гарно, що я не втрималася і відчинила двері своєї кімнати, щоб запах запеченої курки вільно туди заходив. Коли я почула, що бабуся накриває на стіл, вийшла з кімнати.
— Зголодніла? — запитала вона.
Я відповіла їй тим, що сіла за стіл. Бабуся приготувала цілу курку, кабачки і кексики.
— Ти любиш біле м’ясо, правда? — запитала, накладаючи їжу мені на тарілку.
Я кивнула. Бабуся передала мені тарілку.
Я намагалася поводитися так, ніби не отримую хтозна-якої насолоди від їжі, але це було чудово — їсти щойно приготовану страву.
— Ще? — запитала бабуся.
Я кивнула.
Бабуся не промовила жодного слова про те, що трапилося того вечора. Коли ми повечеряли, сказала, що сама прибере. Потім насипала мені величезну миску ванільного морозива з карамеллю і відправила на вулицю. Там було спекотно, і мій десерт швидко розтанув, та все ж холодне морозиво було смачним.
Бабуся продовжувала когось видзвонювати, але так нічого й не дізналася. Вона більше не просила мене допомогти у пошуках мами, а я не зголошувалася. Вона не примушувала мене говорити, навіть коли прийшла поліція. Бабуся лише переказала їм те, що я їй розповіла.
Я вляглася на дивані перед телевізором і відключила мозок.
— У тебе є друзі, з якими ти могла б погратися? — запитала бабуся.
— Ні, — відповіла я.
— Але ж у тебе завжди було багато друзів.
— Е… розумієш… вони тепер по-іншому до мене ставляться. Це вже невесело.
Після того інциденту з шоколадним морозивом і Пенні Лейн навіть моя найкраща подруга, Меґґі Роуз, вирішила, що у мене, як вона сказала, жуки в голові.
Після цього бабуся вже не пробувала змусити мене щось робити. Вона дозволяла сидіти у вітальні на дивані з її постіллю, бо саме там вона спала вночі.
Я слухала, як бабуся говорить по телефону. Вона продовжувала дзвонити дядькам і тіткам і по маминій, і по татовій лінії, і навіть цим тупим жіночкам із церкви. Здебільшого вона говорила про маму, але одного разу я почула, що вона говорить про мене. Бабуся, напевне, думала, що я не можу її чути з вітальні. Але я чула. Я встала і підійшла до кухонних дверей, щоб краще чути.
— Обрі треба… я маю на увазі, я не знаю…
Бабусі було нелегко говорити.
— Я не знаю, чи зможу займатися ними обома — Обрі та Ліззі… Ти зможеш?.. Ти, правда, зможеш?.. Це було б так добре.
Я не знала, з ким вона говорить і що планує. Більше не могла там стояти. Зайшла на кухню і зачепила стілець, повз який проходила. Він вдарився об стіл і наробив багато шуму. Бабуся перелякано глянула на мене. Я пішла у свою кімнату й зачинила двері. Увімкнула вальс і лягла на ліжко.