Я запхала шухляду на місце й втупилася в сімейну фотографію на комоді. Вона була зроблена минулого літа, на пікніку на честь дня міста. Саванні шість, мені десять. Я штрикаю її, задля сміху, а вона висить на татовій нозі. Тато обіймає маму, а вона відхиляється назад і спирається на нього. Якби ви хотіли нас усіх розділити, то не змогли б, бо неможливо відірвати когось з фотографії, не розірвавши інших.
Фотографія легко вислизнула з рамки. Я хотіла її мати, але зараз не хотіла на неї дивитися. Знайшла у маминій шухляді з канцтоварами конверт, поклала всередину фотографію й заклеїла. Взяла татову сумку і невелику валізу з коліщатами, спустилася вниз. Я несла забагато речей одночасно, тож лишила конверт на кухонному столі й пішла пакуватися до себе в кімнату.
Залізнична станція була за годину від нас. Бабуся викликала таксі. Авто приїхало і припаркувалося на заїзді біля будинку. Водієм був приємний літній чоловік на ім’я Стен, який сказав, що цінує нас як клієнтів і що завдяки тому, що ми подзвонили, він із дружиною зможе піти в ресторан. Він розповідав це, поки завантажував наші речі в багажник.
Семмі я тримала сама. Він був у пакетику, пакетик — в акваріумі, а акваріум — у сумці для фотоапарата. Я могла тримати сумку в поїзді і відкрити пакетик, щоб дати доступ повітрю. Я також тримала подушку. Занурювалася в неї обличчям, бо вона пахла домом, моїм ліжком і, мабуть, мною.
Стен відчинив двері, щоб ми могли сісти на заднє сидіння.
— Бабусю, — прошепотіла я. — Я не можу.
— Давай, каченятку. Все добре.
Бабуся взяла мене за лікоть, провела сходами від будинку до машини і примусила залізти всередину. Вона сіла справа від мене, продовжуючи стискати мій лікоть. Ми пристебнулися. Я дивилася крізь скло і тихенько прощалася зі своїм домом, зачиненим і порожнім. Думала про те, чи Джиллі все ще лишилася всередині, чи й вона змушена його покинути.
Водій висадив нас посеред міста, неподалік від невеличкої платформи. На станції була будка для касира, туалет і платний телефон. Я стояла на платформі з багажем, а бабуся купувала нам квитки. Квитки на північ в один кінець.
— Ми їхатимемо цим потягом всю ніч, — сказала бабуся. — А вранці в Нью-Гейвені пересядемо на вермонтську лінію.
Вона з захватом говорила про плани. А я думала, чи було захватом те, що відбувалося у моєму шлунку. Чоло вкрилося потом. Я мусила сісти, щоб підтримувати живіт.
Мене нудило від того, що мене постійно нудило.
— Тримай, — бабуся вручила мені розклад потягів із моїм квитком, запханим всередину. — Я піду в туалет. Зараз повернуся.
Я відкрила і стала роздивлятися розклад. Наш потяг вирушав о 17.30. Я простежила наш маршрут на північ. Потім подивилися на розклад з іншого боку, який показував рух того самого потяга у зворотний бік, на південь. У Джорджію. Де жила татова родина. Ми також там жили, аж поки мені не виповнилося шість. Я взялася читати назви станцій. Саванна — там народилася моя сестра. Я втупилася в її ім’я, написане великими літерами у розкладі поїздів. Саванна.
Квиток випав з розкладу, я взяла його в руки. Намагалася прочитати, що там написано, але літери і цифри розпливалися. Я побачила якусь позначку в кутку і смикнула за неї.
Коли бабуся повернулася з туалету, я сиділа з купкою пошматованого паперу.
— Обрі! — вигукнула вона, коли зрозуміла, чим були смужки блакитного паперу.
Вона хотіла мене вбити. Я це знала.
— Я не хотіла, — мій голос тремтів. — Я не знаю, як це сталося.
«Мабуть, вона буде на мене кричати, — думала я. — Мабуть, я кричатиму у відповідь і в усьому звинувачу її».
Бабуся визбирала всі шматочки. А потім м’яко сказала:
— Обрі, ти не можеш тут лишитися.
Я не могла з нею погодитися, але й не могла заперечити. Я тричі глибоко вдихнула. Бабуся витягла свій гаманець, який був товщим, ніж я очікувала. Відрахувала чотири двадцятидоларові купюри і вручила мені.
— Вони не замінять понищений квиток. Ти маєш купити новий. Іди на вокзал і скажи касиру, що тобі потрібен квиток на потяг до Нью-Гейвена.
Мої ноги трохи потупцяли, але рушили з місця. Пішли до крихітного будиночка і підвели мене до касира. Рот пробубонів:
— Один квиток на потяг до Нью-Гейвена.
Бабуся не сказала жодного слова про гроші, які я змарнувала. Вона лише взяла мою руку, коли я повернулася на платформу, і сказала:
— Усе буде добре.
Коли я похитала головою, бабуся додала:
— Думай про це як про мандрівку. Лише бабуся, її дівчинка і спільна пригода.