Я знову стала глибоко дихати. Пригода. Пригода. Усього лиш невеличка подорож із бабусею. Діти з різних причин можуть подорожувати з бабусями чи дідусями. Потихеньку я стала заспокоюватися.
Коли приїхав потяг, ми затягнули всередину наші сумки. Я думала, що доведеться тримати їх на колінах, але на поличках над сидіннями було достатньо місця.
Я ще ніколи не їздила у такому поїзді. Сидіння великі, зі столиками і підставками для ніг. У кожному вагоні був туалет, а ще був вагон-ресторан. Розглядаючи краєвиди Вірджинії за вікном, я заспокоїлася. Ми їхали повз міста та будинки. Я думала про те, як це — жити біля залізниці.
Я витягла книжку і навушники. Тримала акваріум із Семмі на колінах. За кілька годин ми проїхали Вашингтон, округ Колумбія. Та з поїзда мало що було видно.
Потім пішли вечеряти. У вагоні-ресторані пропонували гарячу їжу! Меню в картинках висіло над касою, де ти платиш і забираєш своє замовлення. Ми взяли гамбургери. Вони були у невеликих пластикових пакетах, які розігрівали у мікрохвильовці. Минуло хвилин десять, доки я змогла взяти в руки свій бургер — такий він був гарячий. Він був трохи вологий від пари, яка зібралася у пакетику. Я зняла верхню частину булки і витиснула туди три пакетики кетчупу.
Я дивилася, як бабуся їсть свій бургер.
— Ти колись їла в поїзді? — запитала в неї.
— Ага, — відповіла вона. — По дорозі до тебе.
— А що ти їла?
— Піцу.
— Вона була смачна?
— Вона була гаряча. Якщо знову зголоднієш, також можеш замовити піцу.
Це звучало привабливо. Треба не забути зголодніти.
— Бабусю?
— Так?
— Це дивно — їсти дитячу їжу?
— Дитячу їжу?
— Так. М’які вологі бургери і піцу з мікрохвильовки.
— А до чого тут діти?
— Не знаю. Просто така їжа м’яка і проста.
— Їжа для старих і їжа для малих — це одне й те саме. Подумай про це. Одного дня хтось годуватиме мене з ложечки перетертим пюре. М’яка волога їжа — це всього лиш частина подорожі на поїзді.
— Ти не така вже й стара, бабусю, — зауважила я.
У бабусі було сиве волосся і зморшки, але вона все ще могла тягати усі наші сумки і не жалітися.
— Шістдесят шість, чи ти забула? Аж до мого дня народження, — сказала бабуся. — Потім додай ще один рік.
Раптом я згадала, що лишила фотографію на столі в кухні.
— Я забула…
— Що ти забула?
— Та, нічого.
— Усе, що ти забула, ми зможемо купити, коли приїдемо, — сказала бабуся.
Я в цьому сумнівалася.
Після вечері у потязі поменшало пасажирів. Бабуся перемістилася на сидіння через ряд від мене і сказала мені спробувати поспати. Я була щаслива, що взяла свою подушку. Примостила її під голову і скрутилася на сидінні. Я таки заснула на якийсь час, а потім бабуся мене розбудила.
— Нью-Йорк, — сказала вона, показуючи у вікно.
Я ніколи не бачила Нью-Йорка, тож була рада, що бабуся мене розбудила. Ланцюжок яскравих вогнів, які відображалися у воді, досить довго нас супроводжував. Я дивилася на вогні, аж поки вони не зникли, а потім знову поринула у сни. Прокинулася і подивилася у вікно — побачила воду, освітлену місяцем, коли зиркнула у вікно наступного разу — побачила ліс.
Рано-вранці мене розбудила бабуся зі сніданком на картонному підносі.
— Сніданок у ліжко, — сказала вона.
Це знову був гарячий сандвіч у пластику. На етикетці було написано «Круасан з яйцем, шинкою та сиром». Бабуся також купила мені апельсиновий сік у пластянці з накривкою.
За кілька хвилин до прибуття у Нью-Гейвен ми зібрали весь наш багаж, щоб бути готовими вийти з потяга. Станція виявилася більшою, ніж та, що у Вірджинії. Там було багато платформ і потягів, які прибували і від’їжджали. Бабуся сказала, що нам ще треба почекати наступного потяга, і дозволила скрутитися біля багажу й подрімати. Потім купила нам сандвічі з індичкою. Ранкове повітря було холоднішим, ніж у Вірджинії, і, коли я дихала, здавалося, що воно рветься крізь носа. Через це я почувалася так, ніби у мене боліла голова.
Коли нарешті прибув наш потяг, я була готова їхати далі. Вмостилася на сидінні і дивилася у вікно. Ми проїздили повз міста, ліси і ферми. День був сонячний, тож усе видавалося яскравим і зеленим. Поїздка тривала майже до кінця дня.
Що ближче ми були до бабусиного дому, то більше я думала про те, що на мене чекає.
Ми літали до Монтпілієра [4], щоб відвідати бабусю, але я ніколи не була там без батьків. Я пам’ятаю бабусин дім, повний тіток, дядьків, кузин із кузенами. Улітку ми збиралися на вулиці, і можна було їсти стільки хотдогів і бургерів, скільки хочеш. А ще — кавуни, софтбол і фонтанчики, під якими так весело бігати. Узимку падав сніг, тож ми робили на снігу янголів і ліпили сніговиків. Якщо збиралися усі мої кузини та кузени, то на засніженому подвір’ї були цілі небеса янголів. Завжди було так багато людей, що в будинку непросто було знайти місце для спання. Ми з Саванною удвох скручувалися на маленькому диванчику.