Коли ми прибули на станцію біля бабусиного будинку, мене знову стало нудити.
Я легенько притиснула до себе сумку з Семмі, коли ми вийшли з потяга.
— Незабаром ми дамо тобі свіжої водички, Семмі, і знайдемо місце для акваріума, і тоді ти почуватимешся вдома, — прошепотіла я.
Я знала, що риби не люблять, коли їх пересаджують з одного акваріума в інший.
Вермонт
4
Вермонт смердів коровами.
Вірджинія також часом смерділа коровами, але не так. У Вермонті були чорно-білі, молочні корови. З якоїсь причини їхній запах висів у повітрі, і все, що міг вловити мій ніс, — це корови. Я не пригадувала, що чула цей запах, коли відвідувала бабусю. Від нього мене стало нудити, коли ми їхали додому від залізничної станції.
— Вермонт смердить, — сказала я.
Бабуся не мала що на це сказати. Я дивилася на свої туфлі.
Я тримала акваріум із Семмі. Це було б жахливо, якби вода з акваріума розхлюпалася по машині. Він вдарився б об підлогу і навіть міг би померти.
Я майже попросила бабусю зупинитися.
Незабаром ми заїхали на її подвір’я. Заїзд ховався між деревами. Бабусин будинок зовні був таким, яким я його пам’ятала: сірий, триповерховий, із заскленою верандою.
— Речі з машини заберемо пізніше. А зараз просто зайдімо досередини.
Завжди, коли ми приїздили до бабусі, речі лишали в машині. Ми з Саванною побігли б через подвір’я, залетіли б по сходах і зустріли б бабусю на веранді. Вона б обійняла нас обох. «Мої дівчатка!» — сказала б вона, коли б ми її заборюкали. Ми б сміялися, Саванна і я, потім би зайшла мама і нахилилася, щоб поцілувати бабусю в щоку. Останнім зайшов би тато. Відтягнув би нас від бабусиних рук і допоміг би їй встати, при цьому її обіймаючи.
Я піднялася на веранду, бабуся йшла біля мене. Я дивилася вбік. Бабусине обличчя було вологим. Я стала у дверях, і мене вирвало.
— Вибач, бабусю, — сказала я.
Я була в ліжку, в одній із кімнат нагорі, де зазвичай зупинялися тітка Мелісса та дядько Стів, коли приїздили до бабусі.
— Зараз, зараз, каченятку, — відізвалася бабуся. — Не вибачайся. Я потурбувалася про твою рибку. Дивись, — я побачила акваріум Семмі на нічному столику біля ліжка.
— Я вилила стару воду з його пакета у нову воду, тож не повинно бути великої різниці температур, і йому не буде важко призвичаїтися.
— Дякую, — відповіла я.
— Ти стомлена після поїздки. Ти не уявляєш, якою змученою можуть зробити тебе ніч і день, проведені в потязі.
Я хотіла заплющити очі й спати, спати, спати. Невже це справді через подорож потягом?
Дорослі значно більше переймаються болем і втомою, ніж діти. Я думала про те, чи була втомленою бабуся.
— Вибач, — повторила я.
Мабуть, бабуся почула тремтіння в моєму голосі.
— Не треба більше сліз. Ні твоїх, ні моїх, — сказала вона. — Засинай, я також піду спати. Я лишила перекуски на підносі, якщо ти раптом зголоднієш.
Лише тепер я побачила на нічному столику піднос зі склянкою виноградного соку і тарілкою з крекерами та сиром.
Я прокинулася від яскравого світла і звуку, з яким багаж затягували в мою кімнату.
— Бабусю?
— У тебе купа роботи на сьогодні! Я склала список, — сказала бабуся.
— Що? — я не могла пригадати, коли востаннє хтось просив мене щось зробити.
Ну добре, бабуся казала, щоб я спакувалася, але до того… це мало бути ще у квітні… «Переконайся, що Саванна готова до поїздки… шнурки зав’язані, футболка вдягнена, що вона сходила в туалет…»
Бабуся лишила список на нічному столику. Я прочитала його, коли вона пішла з кімнати.
1. Розпакувати речі.
2. Поговорити з бабусею.
3. Погуляти надворі.
Я оглянула кімнату. Вона була майже порожня. Усі меблі — ліжко, комод, нічний столик — були з дерева. На підлозі — червоний килимок. З вікна було видно двір із жовтою травою, порожній столик і грильницю. У бабусі був городець із помідорами, але вони мали засохлий вигляд. Мені також було видно сусіднє подвір’я. Там був дитячий майданчик з гойдалками, кілька велосипедів і гойдалка-шина, причеплена до дерева. Та я не пригадувала дітей, які жили по сусідству з бабусею.