Ключове слово в цьому уривку — «озиралась». Вона пішла вперед — у ті сади, де вже чекали на неї Сковорода й Шевченко, а ми залишилися позаду: метушитись за нашим парканом. І коли зрідка майне нам крізь штахетини сонячний блік, залишений тут, на Землі, з її понесених у засвіт світів, не до кінця затоптана чуттєвість на мить завмирає, по-звіриному принюхуючись і прядучи вухами — і, як і раніше, не знаходячи слів: що це було?..
Із сайту «Українське коло» (http://www.ukrkolo.com/bilokur/gallery.htm), Книга відгуків, орфографію збережено:
«Очень красивые картины, мне очень понравилось. СпасиБог художнику и тому кто собрал в галерею:)»
«Это просто чудо какая красота…»
«ПРОСТО ОЧЕНЬ ЗДОРОВО!!! УКРАИНСКИЙ ИМПРЕССИОНИЗМ? ;)
МНЕ ОЧЕНЬ НРАВИТЬСЯ!!! И ЦВЕТА, И ТЕХНИКА!!! ВСЕ!!!»
«Закачала почти все работы, буду смотреть когда дипресуха нахлынет. Хорошее лекарство! Свеколку[61] распечатаю и на стену. СПАСИБО!!!!!!!!!!!!!!!!!»
«Глядя на картины Екатерины Белокур хочеться…… плакать. И слёзы эти очистительные. Чистота увиденного переварачивает всё внутри.Какие на этой Земле иногда рождаются люди.,или мы все такие рождаемяся,только не все могут остваться чистыми на протяжении своей жизни…»
«Здраствуйте вы очень красиво ресуете мне очень нравеця!!!»
Це останнє, дитяче, — найпронизливіше. Мимоволі хочеться повірити такому суголосному їй Д. Андрєєву, що генії й по смерті продовжують творити — і десь у потойбічному «Синкліті» нашого народу назавжди відпущена «на вольну» Катерина Білокур тепер малює на повну свою силу — так, як їй увесь вік прагнулося малювати на Землі.
Саорж-Бесеж, Франція, жовтень — листопад 2010 року
Цюрих: поминки по «Уллісові»[62]
А було так: маючи в Цюриху вільних півдня (всі виступи-читання-інтерв'ю благополучно відшумували, зоставивши по собі солодке відчуття заслуженого «права на відпочинок»), надумала я, як належить порядному європейському літератові, причаститися духові Джойса. Ні, не на могилку на міському цвинтарі з'їздити — не аж така вже з мене завзята джойсоманка, і «Улліса» я, по щирості, так ніколи й не подужала до кінця (інша річ — «Портрет митця замолоду», взапридух проковтнутий у чотирнадцять, та донині улюблені «Дублінці»!), — а от глянути на власні очі, де, з яким краєвидом із вікна, під який такий плюскіт хвиль чи то Цюрихського озера (з ячанням лебедів), чи Ліммату (з криками чайок) той «Улліс» писався, по яких вуличках в умі виношувався, на яких парапетах нотувався на підручних клаптях паперу (що їх потім Джойс розбирав крізь лупу, помалу позбуваючись зору), — одне слово, подумки ототожнитися зі старим негідником (утім, він тоді був не старший за мене!), увійшовши в його робочі декорації (а ще й бажано в кабінет, до письмового столу, поторкати, помацати…), — кортіло-таки, ще й дуже. «Без Джойса я звідси не поїду!» — заявила я колегам — і вирушила на пошуки, свято впевнена, що в першій-ліпшій тураґенції мені з місця видадуть і маршрут до однієї з меморіальних осель, і щось на кшталт путівничка «Джойс у Цюриху» або ошатний томик «Слідами Улліса», — варто лиш спитати, гей, панове, де у вас тут Джойс сидів, пригадуєте, такий жовчний, окуляристий ірландчик?..
— Джойс? Grab? — раділи в агенціях. — Могила? — і хапалися за мапи, щоб дізнатися, а потім переказати мені, як їхати на цвинтар: п'ятим трамваєм, до кінцевої зупинки — та не хочу я на ваш цвинтар, о, моя дебільна німецька, чи хтось тут говорить по-англійському? Але й по-англійському результат виходив той самий — ноу, мем, донт ноу, мем, соррі…
— Дім Джойса? Я таке десь колись бачила, але не згадаю, де, — в книгарні на Бангофштрасе, де я домагалася «чогось про Джойса в Цюриху» (у дискусію включився, покинувши роботу, весь персонал у повному складі), знайшлась-таки «одна козачка із міліона свинопасів» — еміґрантка з Пуерто-Ріко, що обслуговувала іспанський відділ. Бачила, десь точно бачила, там, здається, табличка висить… Може, мені краще спитати в туристичній аґенції?
— Який жах! — скрушно хитала головою адміністраторка Дому Літератури, куди я прибилася понарікати на свої митарства десь о п'ятій пополудні, як по останню надію. — Подумати лишень, і це місто називає себе культурною столицею Європи! — по сій палкій мові пані розгорнула грубезного міського довідника, довго в ньому нишпорила, а відтак запропонувала, порядком компенсації, будинок Томаса Манна (згадався давній діалог у київському супермаркеті: «У вас есть расчески? — Расчесок нет, но есть зубные щетки»). Коло замкнулося.
Я зайшла в кав'ярню «Одеон», сіла за столика і з одчаю спитала в офіціанта: «Ви знаете Джойса?» Оговтавшись, десь хвилин за п'ять він, разом із морозивом, приніс і торжествуюче тицьнув мені послужливо розгорнутого путівника: там було перераховано «відомих людей», що мешкали в Цюриху, — від Лє Корбюзье до Леніна. Серед них значився і Дж. Джойс — «ірландський поет». Поет, о Господи!!! (Чи не сплутали його, бува, з дадаїстами, з Трістаном Тзарою?) А він же так прагнув бути не «ірландським», а «всесвітнім», чи принаймні всеєвропейським, «властителем дум»…
І тут я гостро відчула, що XX століття, з усіма його літературними баталіями, вже здано в архів. Що для нових поколінь — хоч цюрихців, хоч киян (котрі так і не дочекалися, і вже, либонь, не дочекаються повного перекладу «найбільшої книги століття» українською мовою) — «Улліс», цей ґрандіозний пам'ятник геніальним амбіціям великого таланту, в кращому разі, стоятиме вряд із яким-небудь «Беовулфом» чи «Романом про Троянду», — книгами, про існування яких годиться знати, але яких ніхто вже не читає. І те, що зробив Джойс у своєму романі з англійською мовою, і те, що він зробив із романом як жанром, — усе це, гай-гай, уже нікого не обходить. Окрім, хіба, розкиданої по різних широтах жменьки забужок — тих, хто пам'ятає, з чиєї все-таки ірландської «шинелі» вийшли всі наші сьогоднішні «польові дослідження», — навіть якщо саму ту «шинелю» ми так і не здолали дожувати до кінця.
Червень 2001 року
Непроявлені плівки Мішеля Нострадамуса[63]
…Доля кожного з нас аж по нинішній час?
Міг би я розказати про кожного з нас,
Але це тобі не допоможе.
Змирімося з очевидним: майбутнє завжди буде для нас «за туманом», — а за туманом, як співається в народній пісні, «нічого не видно, тільки видно дуба зеленого». Дуба то видно, а от лісу, в якому він стоїть, — ні. Навіть якщо якісь подробиці близького чи далекого майбутнього вилонюються із суцільної мли, то, ніколи сповна не знаючи приналежного їм контексту, ми щоразу не на жарт ризикуємо розтовкти собі лоба об кожен такий «окремо взятий стовбур», — особливо якщо приймаємо його об'явлення за керівництво до дії. Саме тут чаїться потенційна небезпека всіх ворожінь, пророцтв, астрологічних прогнозів (маю на увазі, звісно, не ті, що публікуються в бульварній пресі, а «серйозні», тобто виготовлені професіоналами-езотериками), — одне слово, всіх без винятку спроб «розвести туман» людськими руками.
Утім, від цієї небезпеки ми звичайно захищені тим, що безнадійно позбавлені ключа до відчитання віщунських «шифрограм», — принаймні для сучасної культури це мова, куди темніша за якісь там піктографічні письмена загиблих цивілізацій. Пригадаймо, як іще на початку нашого, нівроку йому, веселенького століття мордувалась була невчитністю власних пророчих візій Лесина Кассандра (і, треба розуміти, вкупі з нею сама Леся Українка!): мовляв, і голоси чує, і «картинку» бачить, а як те все прив'язати до реальних подій сьогодення — Бог відає: «я не можу / сказати: тут воно або он там». Та що там Кассандра — кожен із нас сам здоров знає, що будь-які провіщення, а чи то «сигнали» з майбутнього (у вигляді хоч би й снів абощо), «прояснюються», стаючи по-справжньому врозумливими, — гай-гай, лише по тому, як справдяться. «Нормальне» віщування попервах завжди звучить як маячня шаленця, навіть коли воно жорстко фіксоване: приміром, замість «Ви потрапите під трамвай» — «Вам одріжуть голову», як ото Воланд Берліозові… Можу згадати приклад і з власного досвіду: позаторік я замалим не позбулась була ока — порізалась інфікованою контактною лінзою, в результаті — виразка рогівки, місяць у лікарні, півроку з більмом і потім іще майже рік лікарського нагляду, словом, купа вражень, — так ось, того вечора, коли це сталося, мій чоловік, що мирно собі спав у кріслі перед телевізором, зненацька на мить скинувся й забурмотів: «У тебе пенсне розбилося… Праве скельце випало…», — і далі ще якісь подробиці свого високохудожнього сну, з яких я тільки посміялася, — а рівно за годину мені вже було не до сміху. А ще згодом, у лікарні, куди мене відтарабанила «швидка», залишалось хіба лікті собі кусати: ну й чого було не прислухатися до того спросонного лепету та не зняти зараз-таки прикру лінзу, прямим же текстом «попереджали»?! Але то-то й ба, що «текст» той робиться для нас «прямим» не раніше, аніж життя його «проявить», як фотоплівку, — «непроявлену» ж плівку ми читати не вміємо, хоч би як силкувалися.
62
Уперше опубліковано на сайті Укроп.com в червні 2001 року як авторська колонка (сьогодні адреса не існує).