Крім того, позначено й «н е к н и г и» — тексти, створені засобами інших, «візуальніших» од літератури мистецтв (театру, кіно, телебачення), але не менш знакові в моїй біографії, а головне, не лише в моїй: «Кавказьке крейдяне коло» Роберта Стуруа і «Покаяння» Тенгіза Абуладзе, «Сталкер» і «Офіра» Андрєя Тарковського, ба навіть «Документ» Юрія Макарова на колись цілком придатному до перегляду каналі «1+1», — це, подібно як у 1960-х вірші Вінграновського й Калинця, в 1970-х «Портрет митця замолоду» в перекладі Ярослава Стельмаха, а у 1980-х листи Катерини Білокур, були розпізнавчі знаки якщо не покоління, то принаймні цілком певного інтеліґентського середовища, яке станом на сьогодні вже безслідно розсмокталося, так і не давши з себе незалежній Україні нової культурної еліти. В цьому сенсі мою мапу можна читати і як «мапу втрачених можливостей», — хоч сама я волію бачити її як «мапу непройдених доріг».
За збігом, л ю д и, чиї портрети тут зібрано (і кого я мала й маю високу честь називати своїми друзями), представляють акурат три покоління української інтеліґенції — вважати, ціле XX століття.
Так, теж сама собою, визначилась і структура книжки: чотири її розділи — «Читати», «Писати», «Бачити», «Жити» — при неминучій умовності поділу, групують тексти, розкидані на дистанції від літа 1999-го до літа 2012-го, власне за цими чотирма рубриками. А вже ті перехресні зв'язки, якими вони прошиті між собою, читач вільний виставляти на власний розсуд — відповідно до своєї власної «мапи книг і людей».
12 липня 2012 року
Читати
Ціна Вінні-Пуха[1]
Коли мені сповнилося чотири роки, в моєму житті сталася подія, яку тепер не гріх назвати й доленосною. Мені подарували книжку (товсту! — значить, вистачить надовго…), на обкладинці якої пухнатий жовтий ведмедик, зіп'явшись на стільця, цікавим оком зазирав у прочинені дверцята буфета. Поруч великими літерами було написано: «Вінні-Пух». А трохи вище, меншими — «А.Мілн»: перший автор, якого я запам'ятала на ймення (в цьому-бо віці книжки ще сприймаються анонімно, як фольклор: не «хто написав», а «про що»). Того дядечка, котрий написав про Вінні-Пуха, я негайно виокремила з безособової юрби книгописців і навіть наділила уявною біографією: мусив жити в Києві (що герої його книжки до зоопарку чомусь ходять у Лондоні, мене ніскілечки не бентежило) і, звичайно ж, писати продовження ведмедикових пригод: адже було б до сліз несправедливо назавжди залишити Вінні-Пуха самого на останній сторінці, в Зачарованому Місці, звідки Крістофер Робін відходить, відходить безповоротно, і нема на те ради:
«— Пуше!
— Що таке? — спитав Пух.
— Коли я буду… Коли… Пуше!
— Що, Крістофере Робіне?..
— Пуше, пообіцяй, що ти мене ніколи-ніколи не забудеш. Ну, навіть коли мені буде сто років!
Пух трохи подумав.
— А скільки тоді буде мені?
— Дев'яносто дев'ять.
Пух кивнув головою.
— Обіцяю, — сказав він».
Не пригадаю, щоб якась інша сцена любовного прощання в світовій літературі справила на мене таке враження, як ця — в чотири роки. Зате прекрасно пам'ятаю (і досі гірчить!) ту доглибну особисту образу, якою стала для мене поява (дещо пізніше, слава Богу, коли смаки вже сформувалися!) популярного мультфільму, де бридка коричнева клякса-ведмідь хрипкувато-приблатньонним голосом Леонова репетував на все горло (не диво, що захрип!) щось вельми схоже на тодішні «пионерские речёвки» і взагалі тримався з тією брутальною, просто-таки комісарською розв'язністю і нецеремонністю (надто в гостях у явного «піонервожатого» Кролика!), котра недвозначно виказувала чистоту його пролетарського походження… Цей Вінні-Пух був до шпіку кісток р а д я н с ь к и м, тим часом як той, на котрому я зросла, саме завдяки буквальному, місцями навіть трошки неоковирному, українському перекладові Леоніда Солонька (якраз настільки буквальному, щоб крізь нього «просвічував» оригінал!), доносив до дитячої свідомости естетику зовсім іншого світу — світу, де дитинна безпосередність, якщо вона переходить межу чемности (читай: поваги до інших!), не стягує на себе ні замилування, ні (другий бік тієї ж медалі!) грубого окрику, а враз обволікається (і тим, непомітно, поправляється…) делікатною, тонко й погідно всміхненою і р о н і є ю, котра взагалі є своєрідним «киснем» британської культури… Так що Мілновій книжці я завдячую не лише своїм глибоко вкоріненим англофільством (найліпшою, між іншим, протиотрутою на всяку совдепщину), а й дечим більшим: відкритим прийняттям світу-як-він-є — завдяки іронічній здатності споглядати себе в ньому збоку.
«— Оце-то сніг! (Тірлім-бом-бом!) / Аж валить з ніг. (Тірлім-бом-бом!) / Йдемо вперед, не бачачи дороги. / І хтозна, ЧОМ! (Тірлім-бом-бом!) / Хто скаже, ЧОМ! (Тірлім-бом-бом!) / У мене ЧОМ! І в тебе ЧОМ! / Так мерзнуть ноги?
…Він доспівав і став чекати, коли Паць скаже: „Так, Пуше, з усіх Дорожніх Пісеньок для Снігової Погоди, які мені доводилось чути, ця — найкраща“. Але після довгих, глибоких роздумів Паць сказав зовсім інше.
— Пуше, — сказав він урочисто, — по-моєму, не так ноги, як вуха».
Усі ми виходимо в життя зі своїми Дорожніми Пісеньками для Снігової Погоди. Але щоб по-справжньому п о ч у т и у відповідь Пацеву репліку (тобто на хвилиночку забути про себе-коханого й подивуватися наявному багатоманіттю поглядів на світ), на те вже треба школи. Треба Великих Книг, котрих для дітей написано, на жаль, не так і багато. Александрові Мілну вдалося написати одну з тих небагатьох.
Інша справа — якою ціною.
Це може видатися парадоксальним, але, якщо міряти за його власною шкалою вартостей, коханий «дядьо Мілн» мого дитинства мав би вважатися типовим літературним невдахою. Увесь вік він ревно й працьовито домагався слави «дорослого», «серйозного» письменника — з тим самим результатом, із яким Вінні-Пух міг би прагнути бачити свою Дорожню Пісеньку включеною до Нортонівських антологій поезії між добірками Єйтса й Т. С. Еліота. Плодючий, як кролик (не той, котрого знаємо з книжки, а перший-ліпший, із маленької літери…), він десятиліттями гнав друкований метраж у темпі журналіста-поденника (ким, до речі, також устиг побувати — провадячи колонку в гумористичному журналі «Панч»). Оповідання, вірші, есеї, детективні романи, мемуари, п'єси — писав геть-чисто все, майже як це водиться в письменників українських, чия жанрова всестравність походить не від гараздів, а від необхідности саморуч затуляти «діри», що їх залишила в спадок понівечена історична традиція. В літературах же від віку «благополучних», як англійська, — ніким не рубаних-не стріляних, уряджених із надійністю й комфортом родового маєтку, — такі гарячкові метання від жанру до жанру здебільшого означають тільки, що письменник не знайшов себе в жодному з них. Щоправда, одна з Мілнових п'єс — «Містер Пім, перехожий» — здобулась на сценічний успіх, але нині ніхто, крім хіба істориків ґеорґіанської літературної доби, вже не згадає, що то був за добродій із кумедним прізвищем Пім — чи, бува, не один із Кроликових Родичів та Знайомих? Натомість чотири дитячі книжечки — «Вінні-Пух» і «Хатка на Пуховій Галявці» (при перевиданні їх об'єднали в один том, так повелося й при перекладі на інші мови) та дві віршовані (чарівні!), «Коли ми були маленькі» й «Тепер нам шість», — видані одна за одною в 1920-х, увінчали Мілна тією несподіваною і не надто втішною для нього короною (сам він уважав її мало не блазенською!), яку йому так і не вдалося перемінити на статечний «дорослий» лавр — ні за життя, ні по смерті.
Утім, якщо вже про посмертя, то не можна не згадати й значно драматичнішу жертву Мілнової довгопошукуваної і зовсім «не з того» боку (як Пухів зойк: «Це НЕ ТІ бджоли!») впалої на нього слави, — жертву, якою випало стати чоловікові на ім'я Крістофер Робін Мілн.
Звісно, як єдина дитина, ще й досить пізня (Мілнові-старшому на час народження сина добігало сорок), він просто приречений був зростати тим очком у лобі, за яким дорослі провадять прицільне спостереження, в захваті реєструючи кожен писк, кожне «кува», а також «Пх», «Іа»: перші, ще звуконаслідувальні імена, які карапуз дає цяцькам (ґумове поросятко поповнило гурт третім із черги, і його ім'я — Piglet, тобто Паць, — було першим «повним», вимовленим «правильно»). Із малюком гралися на рівних — чи, може, то ним, малюком, гралися?.. В опублікованих у 1972-му, через шістнадцять років після батькової смерти, спогадах «Зачароване Місце» Крістофер Робін Мілн напише: «Я любив гратися з мамою — вона вміла це робити. Було безліч речей, яких вона не вміла, не знала й не потребувала вміти, бо їх завжди робили за неї інші, і вже точно не зуміла б самотужки дати раду малій дитині. Але що няня, в разі чого, завше була під рукою, то мама час від часу по яких півгодини із задоволенням повзала зі мною по підлозі та садовила собі на коліна, показуючи, як їде-їде пан-пан на конику сам-сам…». Це написано нещадно, як і всю книжку, — з тією жорстокістю відстороненого наскрізного бачення, з якою здатні судити нас тільки дорослі діти, — однак, погодьтеся, від думки, що коли-небудь так препаруватимуть тебе твої, холодок продирає плечі… Книжка Мілна-молодшого страшна саме своєю безжальною чесністю, котрій неможливо не повірити: без сумніву, так воно й було, як пише цей 52-річний мужчина по довголітніх затятих спробах якось стулити докупи власне життя живої людини, а не чужого літературного персонажа. Мало того, що йому вкрали дитинство й перетворили на громадську власність на кшталт міського парку, — йому навіть імені не зоставили, прирікши до сивого волосу слухати лепет молодих мам: «Глянь на цього дядю, серденько, це — сам Крістофер Робін!» І нічого з цим тавром не вдієш: можеш по два рази закінчувати Кембридж, змінювати професію, місто й країну, лізти добровольцем під кулі Другої світової і вмирати в госпіталі, — по всіх трудах і звагах тебе однак наздоженуть на котромусь повороті й тицьнуть указкою: бачиш цього дядю, серденько? Ану спитайся, де його ведмедик?..